Лише в небагатьох людей професія співпадає із захопленням. У більшості з нас робота та хобі радикально відрізняються. Це повною мірою стосується й нашої землячки Ірини Сталінської.За професією Ірина Іванівна працівник управління Держземагентства в Охтирському районі. У непростій землевпорядній справі має і чималий досвід, і відповідну кваліфікацію.
А про власне хобі сама охтирчанка розповіла так:
- З дитинства люблю тварин! Особливо котів:за все життя тримала їх цілих шість. Ось і зараз у моїй квартирі вже майже рік(точніше, з минулого Дня незалежності - 24 серпня) живе кішечка Ліза - дуже миле створіння із своєрідними загостреними вушками яку лісової рисі. Але у якому ж жахливому стані вона була, коли я її підібрала маленьким кошеням! Потім ще й довго хворіла, проте все ж таки вижила. Крім допомоги ветеринара, цьому посприяли ще й перепелині яйця: я давала їх кошеняті по одному в день.
Сусідкою Лізи є маленька Мілка - лагідне білосніжне цуценя. її Ірина Іванівна знайшла не так давно на річці. Там, у коробці, хтось виставив аж п ять цуценят. Майже всіх їх уже роздали в "хороші руки" (Ірина Сталінська займається цим, у тому числі, через інтернет). Нові господарі, молоде подружжя, ніби з'явилися і в Мілки, але ентузіазму їм вистачило лише на три дні, після чого тваринку повернули її рятівниці.
Важливо, що піклування Ірини Іванівни про "братів наших менших" не вичерпується її домашніми улюбленцями. Це підтверджує продовження її розповіді:
- Біля нашої роботи по вулиці Чкалова мешкає, мабуть, з три десятки бродячих котів. їх викидають мешканці всіх навколишніх багатоповерхівок. А ми, я і ще двоє дівчат, по можливості підгодовуємо і підліковуємо котиків, наприклад, при потребі закапуємоїм очі. Ще хотілося б відзначити прикру байдужість сучасних дітей. Чудово пам'ятаю, що раніше, в часи мого дитинства, ми робили для бездомних тварин хатинки, будочки. Зараз же цим займаються хіба що пенсіонерки...
Іще одне цікаве порівняння: донька охтирчанки, яка вже кілька років живе і працює в Німеччині,підкреслює, що в цій країні вуличних собак та котів практично немає. Та й як може бути інакше, коли тварини знаходяться вдома з господарями або у спеціальних притулках?!
Можливо, саме такий передовий досвід наштовхнув Ірину Іванівну та її друзів на ідею створити подібний притулок і в Охтирці. Нинішня міська влада в принципі ніби не проти цього, спонсорські кошти на утримання закладу теж при великому бажанні знайти можна (для цього навіть планується створити спеціальний благодійний фонд).Складніше на данному етапі знайти підходяще приміщення десь за межами міста.
Багато кому сам цей задум може здатися прекраснодушною утопією. Мовляв, як собі уявити міські вулиці та двори без зграй здичавілих тварин?! Інші пропонують винятково "гуманний" метод вирішення проблеми - через відстріл четвероногих.Але якщо ми хочемо довести (хоча б самим собі) власну людяність, потрібно починати робити якісь практичні кроки. У тому числі, такі, до яких вдається небайдужа охтирчанка Ірина Сталінська та її поки що нечисленні однодумці.
Віктор Гаман
|