Після багатьох десятиліть мирного життя важко звикнутися з думкою, що на сході країни вже не перший місяць іде війна і практично щодня гинуть люди. Але що ж тоді говорити тим, кому довелося опинитися в самому епіцентрі цього кривавого пекла?!Декому з них (але далеко Не всім) пощастило вирватися із зони бойових дій. Серед таких біженців (не дуже приємне слово, однак потрібно називати речі власними іменами) - родина Москаленків, яка нещодавно прибула до наших країв з Амвросіївки, що на Донеччині.
Отже, знайомтеся:глава сім'ї Микола Вікторович - військовослужбовець, у недавньому минулому прикордонник; його дружина Людмила Анатоліївна - домогосподарка; діти - 17-річна Альона, 11-річний Даниїл та 2-річний Тимур (при нашій розмові був присутній тільки маленький Тимурчик). Відзначимо, що на наші питання відповідала переважно Людмила Анатоліївна, адже Миколі Вікторовичу як військовому без прямого розпорядження командира давати інформацію для преси небажано.
- Будь ласка,розкажіть про себе. Що вас пов'язує з Сумщиною та Донеччиною?
- Із Сумщини,точніше, з Великописарівського району, ми обидва родом. А в Амвросіївці прожили останні 8, років: чоловік служив там у Донецькому прикордонному загоні, працював кінологом (тобто, займався службовими собаками). З прикордонників звільнився у серпні 2013-го, але наприкінці квітня був призваний за мобілізацією. З Амвросіївки ми виїхали 10 червня, бо там стало надто небезпечно, особливо для родин військових. Там залишилися наші освітні та медичні документи, не кажучи вже про близьких людей (друзів, кумів). Це дуже гірко, але ми твердо вирішили:повертатися назад вже не будемо.
- А яка зараз обстановка в Амвросіївці?
- Дуже складна.Місто знаходиться під контролем озброєних сепаратистів. Із 40-тисячного населення значна частина вже втекла: хтось до сусідньої Росії (Ростов, Таганрог),а більшість - до різних областей України, у тому числі, західних. Із тих, хто залишилися, чимало людей ховаються по підвалах, а бізнесмени - по власних бомбосховищах: та й як інакше, коли в тебе над головою літають кулі?! Я вже не кажу про те, що міський морг забитий трупами (за останніми даними їх там було 296),мертві тіла валяються й біля доріг навколо Амвросіївки... До речі, чимало місцевих підприємців спочатку підтримували сепаратистів, а зараз уже позникали з міста. За нашими спостереженнями зараз більшість амвросіївців уже підтримують єдину Україну, але, ясна річ, з ними ніхто не рахується. Особливо шкода безпорадних літніх людей, які просто фізично нездатні нікуди виїхати.Згадую слова 89-річної бабусі: "Я починала жити в часи війни і голоду, але ніколи не думала, що так буду закінчувати..."
- З чого ж усе починалося?
- Приблизно 5 квітня в Амвросіївці вперше появилися комуністи (їх було легко впізнати по партійних прапорах та наметах). Вони почали висувати гасла на зразок "Мы сделаны в СССР!", "Россия - наше все!", "Украина - фашисты!", і на частину городян це подіяло. А десь через місяць до нас заїхали 170 чеченців, на другий день - російські найманці. Свого походження вони навіть не приховували. А от місцеві сепаратисти навпаки часто ходять у масках. До речі, це дуже специфічний"контингент" - алкоголіки, наркомани, колишні зеки.
- Як вони поводяться?
- Та як бандити!Ходять скрізь із зброєю (між іншим, на "референдум" людей теж заганяли з автоматами), безкоштовно забирають продукти з крамниць, автомобілі з салонів, розривають у людей паспорти та документи на будинки. А ще - ненавидять усе українське, наприклад, розбивають машини з національними, прапорами. Зараз в місті можна побачити лише прапори Росії, так званої Донецької народної республіки та Компартії. Звичайно, все це відбувається не лише в Амвросіївці, а й по всій області. Наприклад, буквально цими днями мій брат з Донецька повідомив, що його просто на вулиці побили п'яні ДНРІвці. А в Амвросіївці чеченці ходили навіть по школах! Правда, наші діти з моменту появи бойовиків заняття вже не відвідували.
- Як же вам пощастило звідти вирватися?
- Разом з нашими хлопцями-військовими. Близько 500 з них потрапило під Амвросієвкою в скрутне становище, і їх довелося виводити без зброї (її вивезли окремо, на гвинтокрилах). Ми до них приєдналися: іншого шансу покинути місто вже могло й не бути. Також на прохання військових ми розповіли їм все, що знали про розташування та блок-пости терористів. Кілька слів про організацію антитерористичної операції. Наші хлопці (а під Амвросієвкою, крім прикордонників, діє 95-а аеромобільна бригада) - справжні герої. Але воювати їм часто доводиться у жахливих умовах:без їжі та цигарок, головне ж, без конкретних толкових наказів згори.
- Чи добре у вас все складається тут, в Охтирці?
- Ми поки що живемо у рідних в Тростянці. Але нам потрібно житло в Охтирці, оскільки чоловік вже влаштувався на службу до місцевої військової частини А-0563, де теж буде кінологом. Власне, помешкання для тимчасового проживання нам вже надали, проте там ще потрібен ремонт. За добре ставлення і конкретну допомогу ми хотіли б подякувати Охтирській міськраді та особисто заступнику міського голови Геннадію Іваху, волонтерам Володимиру і Мирославі Лисенкам, Артему і Юлії Володарським.
- І останнє питання: чи можна ще, на вашу думку, врегулювати ситуацію на Донбасі мирним шляхом?
- На жаль, вже ні, бо надто багато втрачено часу. Головне ж, терористи самі на жодний компроміс не підуть. Подумайте самі: ті місцеві маргінали, яким дали в руки автомати, вже встигли відчути смак влади (а часто й крові). І що ж їм, складати зброю та повертатися до свого колишнього вбогого життя?! А закордонним найманцям просто потрібно відпрацьовувати отримані ними гроші. Тож, не треба впадати в ілюзії: єдиний вихід, що залишився, це по максимуму вивезти із зони бойових дій мирних жителів і максимально швидко й ефективно закінчити АТО.
А ще Людмила з гіркотою згадала, як її старший син запитав у неї: "Мамо, а ми тепер теж діти війни?" І все ж будемо сподіватися, що не лише родина Москаленків, а й мільйони людей, які залишилися на Донбасі, невдовзі забудуть ці смутні часи,немов страшний сон, і радітимуть мирному небу над головою.
Віктор Гаман
|