Головна arrow Розділи arrow Життя та люди arrow Назад дороги немає
Назад дороги немає Печать
Автор Газета "Город А"   
02.07.2014 г.

Після багатьох деся­тиліть мирного життя важко звикнутися з думкою, що на сході країни вже не перший місяць іде війна і практично щодня гинуть люди. Але що ж тоді говорити тим, ко­му довелося опинитися в само­му епіцентрі цього кривавого пекла?!Декому з них (але да­леко Не всім) пощастило вир­ватися із зони бойових дій. Се­ред таких біженців (не дуже приємне слово, однак потрібно називати речі власними імена­ми) - родина Москаленків, яка нещодавно прибула до наших країв з Амвросіївки, що на До­неччині.

Отже, знайомтеся:глава сім'ї Микола Вікторович - військовослужбовець, у не­давньому минулому прикор­донник; його дружина Людми­ла Анатоліївна - домогосподар­ка; діти - 17-річна Альона, 11-річний Даниїл та 2-річний Ти­мур (при нашій розмові був присутній тільки маленький Тимурчик). Відзначимо, що на наші питання відповідала пе­реважно Людмила Анатоліївна, адже Миколі Вікторовичу як військовому без прямого роз­порядження командира давати інформацію для преси небажа­но.

- Будь ласка,розкажіть про себе. Що вас пов'язує з Сум­щиною та Донеччиною?

- Із Сумщини,точніше, з Великописарівського району, ми обидва родом. А в Амвросіївці прожили останні 8, років: чо­ловік служив там у Донецькому прикордонному загоні, працю­вав кінологом (тобто, займав­ся службовими собаками). З прикордонників звільнився у серпні 2013-го, але наприкінці квітня був призваний за мобілізацією. З Амвросіївки ми виїхали 10 червня, бо там стало надто небезпечно, особ­ливо для родин військових. Там залишилися наші освітні та ме­дичні документи, не кажучи вже про близьких людей (друзів, кумів). Це дуже гірко, але ми твердо вирішили:по­вертатися назад вже не буде­мо.

- А яка зараз обстановка в Амвросіївці?

- Дуже складна.Місто знахо­диться під контролем озб­роєних сепаратистів. Із 40-тисячного населення значна час­тина вже втекла: хтось до сусідньої Росії (Ростов, Таган­рог),а більшість - до різних об­ластей України, у тому числі, західних. Із тих, хто залишили­ся, чимало людей ховаються по підвалах, а бізнесмени - по власних бомбосховищах: та й як інакше, коли в тебе над го­ловою літають кулі?! Я вже не кажу про те, що міський морг забитий трупами (за останніми даними їх там було 296),мертві тіла валяються й біля доріг на­вколо Амвросіївки... До речі, чимало місцевих підприємців спочатку підтримували сепара­тистів, а зараз уже позникали з міста. За нашими спостере­женнями зараз більшість амвросіївців уже підтримують єдину Україну, але, ясна річ, з ними ніхто не рахується. Особ­ливо шкода безпорадних літніх людей, які просто фізично не­здатні нікуди виїхати.Згадую слова 89-річної бабусі: "Я почи­нала жити в часи війни і голоду, але ніколи не думала, що так буду закінчувати..."

- З чого ж усе починалося?

- Приблизно 5 квітня в Ам­вросіївці вперше появилися комуністи (їх було легко впізна­ти по партійних прапорах та на­метах). Вони почали висувати гасла на зразок "Мы сделаны в СССР!", "Россия - наше все!", "Украина - фашисты!", і на час­тину городян це подіяло. А десь через місяць до нас заїхали 170 чеченців, на другий день - російські найманці. Свого по­ходження вони навіть не при­ховували. А от місцеві сепара­тисти навпаки часто ходять у масках. До речі, це дуже специфічний"контингент" - алко­голіки, наркомани, колишні зе­ки.

- Як вони поводяться?

- Та як бандити!Ходять скрізь із зброєю (між іншим, на "ре­ферендум" людей теж заганяли з автоматами), безкоштовно забирають продукти з крам­ниць, автомобілі з салонів, розривають у людей паспорти та документи на будинки. А ще - ненавидять усе українське, на­приклад, розбивають машини з національними, прапорами. Зараз в місті можна побачити лише прапори Росії, так званої Донецької народної республіки та Компартії. Звичайно, все це відбувається не лише в Ам­вросіївці, а й по всій області. Наприклад, буквально цими днями мій брат з Донецька повідомив, що його просто на вулиці побили п'яні ДНРІвці. А в Амвросіївці чеченці ходили навіть по школах! Правда, наші діти з моменту появи бойо­виків заняття вже не відвідува­ли.

- Як же вам пощастило звідти вирватися?

- Разом з нашими хлопцями-військовими. Близько 500 з них потрапило під Амвросієвкою в скрутне становище, і їх довелося виводити без зброї (її вивезли окремо, на гвинтокрилах). Ми до них приєдналися: іншого шансу по­кинути місто вже могло й не бу­ти. Також на прохання військо­вих ми розповіли їм все, що знали про розташування та блок-пости терористів. Кілька слів про організацію антитерористичної операції. Наші хлопці (а під Амвросієвкою, крім при­кордонників, діє 95-а аеромобільна бригада) - справжні герої. Але воювати їм часто до­водиться у жахливих умовах:без їжі та цигарок, головне ж, без конкретних толкових на­казів згори.

- Чи добре у вас все скла­дається тут, в Охтирці?

- Ми поки що живемо у рідних в Тростянці. Але нам потрібно житло в Охтирці, оскільки чоловік вже влашту­вався на службу до місцевої військової частини А-0563, де теж буде кінологом. Власне, помешкання для тимчасового проживання нам вже надали, проте там ще потрібен ремонт. За добре ставлення і конкретну допомогу ми хотіли б подякува­ти Охтирській міськраді та осо­бисто заступнику міського го­лови Геннадію Іваху, волонте­рам Володимиру і Мирославі Лисенкам, Артему і Юлії Воло­дарським.

- І останнє питання: чи мож­на ще, на вашу думку, врегулю­вати ситуацію на Донбасі мир­ним шляхом?

- На жаль, вже ні, бо надто багато втрачено часу. Головне ж, терористи самі на жодний компроміс не підуть. Подумай­те самі: ті місцеві маргінали, яким дали в руки автомати, вже встигли відчути смак влади (а часто й крові). І що ж їм, складати зброю та повертатися до свого колишнього вбогого життя?! А закордонним най­манцям просто потрібно відпрацьовувати отримані ни­ми гроші. Тож, не треба впада­ти в ілюзії: єдиний вихід, що за­лишився, це по максимуму ви­везти із зони бойових дій мир­них жителів і максимально швидко й ефективно закінчити АТО.

А ще Людмила з гірко­тою згадала, як її старший син запитав у неї: "Мамо, а ми тепер теж діти війни?" І все ж будемо сподіватися, що не лише роди­на Москаленків, а й мільйони людей, які залишилися на Дон­басі, невдовзі забудуть ці смутні часи,немов страшний сон, і радітимуть мирному небу над головою.

Віктор Гаман

 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg