Трапилося це, як говорив було з хитрувато-таємничою посмішкою дід Качур, проти неба - на землі...
Тепер уже ніхто не знає, чи оте "дід Качур" прізвище, чи прізвисько. Багато хвальків-мудріїв стверджували, що Качур - то прізвисько: видно ж, мовляв, свиню по ході. А воно й справді: дід Качур, який за молодості був художником, малював у місті нашому афіші в кінотеатрі і ще підробляв тим же фахом в Будинку Культури, де діяв Народний драматичний театр, добре знав математику й англійську мову, і ще, хоч і не часто, мав від того деякий куш за написання студентам-заочникам контрольних робіт та курсових. А окрім того всього, він полюбляв ще порпатись на своєму городі, який простелявся від хати під горою до тихоплинної річки, яка прокладає собі шлях по широкій квітучій долині, праворуч якої то близько,то віддалік упали ниць гори, вкриті різнопорідними лісами, багатими на гриби, ягоди і різну дичину.
Не лінуйся лише, "пасись" хоч цілісінькими днями, а коли восени вся флора запалає барвистим багрянцем і засверблять руки, хапай миттю рушницю і мчись на луки, в ліс, в поле - всюди є чим поживитись, всюди є чим порадувати серце і зняти з невгамовних рук свербіж.
Ось тільки д(д Качур тепер вже не поспішає: всьому свій час. Та воно й за молодості він не вмів, і не звик, ходити швидко - таким вродився: начебто й не інвалід, але й не без вад. Тим і відрізнявся від інших: зробивши крок, не відразу робив другий,нахилявся дещо і наче штовхав легенько торс вперед. Тож і здавалось, що йде він качачим кроком: перевалюючись збоку набік. Звідси, певно, й оте "Качур".
Знов чарівна осінь блукає рідним краєм. Знов його милі Климці, загублені серед лісистої долини, стали казковими. Знов повниться дитячими та батьківськими голосами розмаїте довкілля - успішні грибівники, зібравшись на галяві, радіють багатому"улову": а ще, кажуть, що збирання грибів -то тихе полювання. А на луках, по сагах і старицях, в очеретах і тінистих хащах, особливо в День відкриття полювання, ніби змагаючись, бабахкають і бахкають ретельно підготовлені "загряничні" рушниці завзятих мисливців.
Сверблять руки і в діда Качура, і йому кортить вполювати качку чи дрофу, але сьогодні не може.Якраз розпочали рясно зріти огірки та помідори і їм конче треба давати лад:ладнати в містечко Тростяник на риночок для продажу, чи укласти угоду, аби поставляти місцевому Будинку відпочинку. Тож і заклопотаний сьогодні, що й вгору глянути ніколи.
Качур випрямився,аби вгамувались зашпори у спині і трішки відпочити. Там, за городами, на лісистих луках раптом хаотично-посилено залунали постріли. Вони, наче лавиною,рухались убік дідової городини. І раптом з гущавини, що обривалась перед моріжком луків, вихопився молодий красивий лось і ринувся прямо на Качура.Підбіг і зупинився поруч, важко дихаючи і дрібно дрижачи. Дід, як давнього знайомого, поплескав його по вологій холці і кинув погляд на мисливців, котрі,ще кілька хвиль постоявши і глянувши в останнє на чудового лося, пішли геть.
Господар становища розгубився: а що далі? Незваний гість ще, видно, й не подумує повертатися до свого лісового царства. Залишатися тут, з ним, не виходило:роботи ж - по горло.
Машинально зірвав кілька спілих помідорів, ткнув один лосю між губи і той, на диво, почав той овоч жувати. Качур узяв оберемок проріджених буряків і рушив до обійстя. За ним подибав і незваний гість. Посеред двору поклав дід корм і лось почав його ренегати. Зі своєї будки виліз Бровко, втупився в незнайомця і тут же замахав хвостом. З хати, десь із мезоніну, зліз і мурчик Пірат і усівся біля Бровка.Навіть 90-літня сусідка, підперши висхлим кулачком одвисле підборіддя, з цікавістю з-за дощатої огорожі розглядала зайду, який доїдав уже свій корм.
Була якраз та сама пора, коли день поспішав до надвечір'я... Пошукав дід щось пальцями в потилиці,гадаючи, що ж робити. Нічого не залишалося коїти, як проводжати гостя. Качур відчинив ворота, підійшов до лося, сказав, як би товаришу: "Ходімо!"і рушив з двору. Поплентався за ним поволі і представник фауни. За ворітьми дід чмокнув його в морду, торкнув долонею по крупу і промовив, щойно вигадавши,ім'я: "Бувай, Варяже!".
"Варяг",певно, відчувши волю, збадьорено спочатку побіг уздовж вулички з кількома дворами по один бік, а потім, все уповільнюючи алюр, нарешті зупинився.Мотнувши головою, лось повернувся убік Качура і застиг в чеканні.
У діда кольнуло щось під серцем. Машинально він поліз рукою до кишені, намацав там помідор і,з передчуттям чогось нового, погойдався до лося...
Повернувся Качур додому з Варягом. Тепер вони удвох вдивлялися у надвечірній обшир квітучої долини, де в чарівному шумовинні флори, лунали ще завзяті мисливські постріли.
Але то вже було життєствердним Салютом на честь довірливого Порозуміння представника фауни і людини!
Олександр Галкін,краєзнавець, історик, член Національної спілки журналістів України
|
�����������
Ну лось...вродь пацан.На контакт с челом неохотно идет разве что когда зимой подкармливаешь да и то не подходит.Лосихи..их еще лесник коровой называл то к нему подходили и с рук брали сено.Я тож с рук кормил тока на вытянутых руках(стремно).
У меня сосед охотником был так сделал им в лесу типа кормушку с палок.Летом им сено накашивал а зимой подкармливал.Они вместе с лесником все это делали.