Чесно кажучи, йдучи брати Інтерв'ю у ветерана Великої Вітчизняної війни Миколи Канівця, я трохи хвилювався. Адже охтирчанину, як не крути, вже виповнився 91 рік! Часом буває, що навіть із молодшими за нього людьми вдається поговорити лише за допомогою їхніх родичів... До того ж, і попередити про свій прихід за допомогою телефону цього разу не вдалося: як потім з'ясувалося, номер у будинку ветерана давно був змінений.
Але всі хвилювання виявилися марними: на затишному подвір'ї мене гостинно зустріла дружина учасника бойових дій, Тамара Павлівна. Сам же Микола Захарович хвилин за п'ять-десять повернувся з крамниці, куди ходив за хлібом. Ці побутові подробиці підкреслюю невипадково, адже 91-річний ветеран веде активний спосіб життя,тримається бадьоро (іноді дозволяє собі й пляшечку пива "пропустити"),а його енергія і пам'ять просто вражають! Це він у повній мірі довів,розповідаючи про буремні події часів своєї молодості: "Я народився, виріс і прожив майже все життя не просто в Охтирці, а саме в цьому будинку, біля якого ми з вами зараз розмовляємо. Збудував його ще мій дід, але й я потім вніс свою лепту, наприклад, обклав дім цеглою, вставив нові вікна. До війни встиг закінчити вісім з половиною класів. Так, саме вісім з половиною, бо з середини дев'ятого класу я, як і багато моїх однокласників, пішов до військового училища. Спочатку хотів іти в піхоту, але потім вирішив стати льотчиком. Однак на медкомісії мене "забракували" через знижене кольоровідчуття. Все ж, я буквально вблагав, аби мене направили в Чернігівське льотно-технічне училище навчатися на техніка з наземного обслуговування літаків.Сталося це у грудні 1940 року, за півроку до війни... Коли на нашу країну напали німці, першим на фронт потрапив мій старший брат Пилип. Він брав участь ще у фінській кампанії, а загинув уже наприкінці Великої Вітчизняної під Будапештом... До речі, практично всі мої товариші, які закінчили Чугуївське піхотне училище, полягли вже в перші місяці, після того як потрапили на передову. Мені ж пощастило більше. Наше училище потрапило під бомбардування буквально в перший день війни. Нас, тисячу майбутніх льотчиків та авіатехніків, відправили закінчувати навчання у глибокий тил: спочатку по Дніпру до Дніпропетровська, а потім аж на Урал. Навчання там запам'яталося страшними зимовими холодами, а ще височезними триярусовими ліжками, з яких дехто навіть впав і розбився... А вже після закінчення училища навесні 1942 року я опинився на Ленінградському фронті. Там разом із своїм авіаполком і потрапив під страшне німецьке бомбардування, отримавши осколочне поранення в спину. На щастя, то було перше й останнє для мене поранення на тій війні..."
І надалі життю охтирчанина не раз загрожувала небезпека. Наприклад, одного разу у літака, в якому він знаходився, при злеті відвалився фанерний хвіст. Винищувач потім довелось довго ремонтувати, але ж як добре, що аварія не сталася вже у польоті.Врешті-решт фронтові дороги привели кавалера ордена Великої Вітчизняної війни та численних медалей аж до самого Берліну. Між іншим, у Німеччині наш земляк затримався надовго, аж до 1947 року він служив там у районі міста Котбус.
А потім було повернення додому (звідки через голод 5 разів довелося їздити по зерно на Західну Україну - там воно коштувало втричі дешевше),десятиріччя мирної праці (переважно, водієм вантажівки), створення дружної сім'ї. Знаменним є той факт, що обидва сина Миколи Канівця, Володимир та Віктор, стали професійними військовими. Більш того, його онук, названий на честь дідуся Миколою, зараз служить у складі української миротворчої місії в далекій африканській Ліберії. Таким чином, охтирчанина можна сміливо назвати родоначальником славної військової династії. З Днем Перемоги, Миколо Захаровичу!
Віктор Гаман
|