Головна arrow Розділи arrow Життя та люди arrow Родоначальник військової династії
Родоначальник військової династії Печать
Автор Газета "Город А"   
12.05.2014 г.

Чесно кажучи, йдучи брати Інтерв'ю у ветерана Великої Вітчизняної війни Миколи Канівця, я трохи хвилював­ся. Адже охтирчанину, як не крути, вже виповнився 91 рік! Часом буває, що навіть із молодшими за нього людьми вдається поговори­ти лише за допомогою їхніх родичів... До того ж, і попе­редити про свій прихід за допомогою телефону цього разу не вдалося: як потім з'ясувалося, номер у будин­ку ветерана давно був змінений.

Але всі хвилювання виявили­ся марними: на затишному подвір'ї мене гостинно зустріла дружина учасника бойових дій, Тамара Павлівна. Сам же Мико­ла Захарович хвилин за п'ять-десять повернувся з крамниці, куди ходив за хлібом. Ці побутові подробиці підкреслюю невипадково, адже 91-річний ветеран веде активний спосіб життя,тримається бадьоро (іноді доз­воляє собі й пляшечку пива "пропус­тити"),а його енергія і пам'ять просто вражають! Це він у повній мірі довів,розповідаючи про буремні події часів своєї молодості: "Я народився, виріс і прожив майже все життя не просто в Охтирці, а саме в цьому будинку, біля якого ми з вами зараз розмовляємо. Збудував його ще мій дід, але й я потім вніс свою лепту, наприклад, об­клав дім цеглою, вставив нові вікна. До війни встиг закінчити вісім з поло­виною класів. Так, саме вісім з поло­виною, бо з середини дев'ятого кла­су я, як і багато моїх однокласників, пішов до військового училища. Спо­чатку хотів іти в піхоту, але потім вирішив стати льотчиком. Однак на медкомісії мене "забракували" через знижене кольоровідчуття. Все ж, я буквально вблагав, аби мене напра­вили в Чернігівське льотно-технічне училище навчатися на техніка з на­земного обслуговування літаків.Ста­лося це у грудні 1940 року, за півроку до війни... Коли на нашу країну напа­ли німці, першим на фронт потрапив мій старший брат Пилип. Він брав участь ще у фінській кампанії, а заги­нув уже наприкінці Великої Вітчизня­ної під Будапештом... До речі, прак­тично всі мої товариші, які закінчили Чугуївське піхотне училище, полягли вже в перші місяці, після того як по­трапили на передову. Мені ж пощас­тило більше. Наше училище потрапи­ло під бомбардування буквально в перший день війни. Нас, тисячу май­бутніх льотчиків та авіатехніків, відправили закінчувати навчання у глибокий тил: спочатку по Дніпру до Дніпропетровська, а потім аж на Урал. Навчання там запам'яталося страшними зимовими холодами, а ще височезними триярусовими ліжками, з яких дехто навіть впав і розбився... А вже після закінчення училища навесні 1942 року я опи­нився на Ленінградському фронті. Там разом із своїм авіаполком і по­трапив під страшне німецьке бом­бардування, отримавши осколочне поранення в спину. На щастя, то було перше й останнє для мене поранення на тій війні..."

І надалі життю охтирчанина не раз загрожувала небезпека. Наприклад, одного разу у літака, в якому він зна­ходився, при злеті відвалився фанер­ний хвіст. Винищувач потім довелось довго ремонтувати, але ж як добре, що аварія не сталася вже у польоті.Врешті-решт фронтові дороги приве­ли кавалера ордена Великої Вітчизняної війни та численних ме­далей аж до самого Берліну. Між іншим, у Німеччині наш земляк затримався надовго, аж до 1947 року він служив там у районі міста Котбус.

А потім було повернення додому (звідки через голод  5 разів довелося їздити по зерно на Західну Україну - там воно коштувало втричі дешевше),десятиріччя мир­ної праці (переважно, водієм вантажівки), ство­рення дружної сім'ї. Знамен­ним є той факт, що обидва сина Миколи Канівця, Воло­димир та Віктор, стали про­фесійними військовими. Більш того, його онук, назва­ний на честь дідуся Мико­лою, зараз служить у складі української миротворчої місії в далекій африканській Ліберії. Таким чином, охтирчанина можна сміливо назвати родона­чальником славної військової династії. З Днем Пе­ремоги, Миколо Захаровичу!

Віктор Гаман

 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg