Давно маю намір -створити цикл нарисів про дуже відо­мих і майже не знайомих ши­рокому загалу, розкиданих долею по світах земляків-охтирчан, які зберегли у душі почуття палкої любові до рідної землі. Бо тут уперше зустрівся з погля­дом мами, замилувався високим бла­китним - рідним - небом, зробив перші кроки трав'янистою доріжкою у батьківському садку... Вони різні, але усі завжди з неприхованим щемом не­сли у серці любов до рідної Охтирщини, якщо навіть і не вдавалося Ті більше ніколи навідати.

На жаль, частина з тих земляків, про яких збиралася розповісти, пішли навіки за небокрай. Однак,думаю, і про них обов'язково якось повідаю людям. Але на часі - встигнути сказати добрі слова про нині живущих охтирчан.

Саме випала нагода привітати з ювілеєм почесного земляка - у недале­кому минулому державного мужа, який поклав усе своє життя на вівтар служіння добрим людям і охтирчанам зокрема - Анатолія Васильовича Щер­бака. Він нині - киянин, але не минає й місяця, щоб не приїхав на свою малу Батьківщину. А 9 квітня Анатолій Васи­льович зустрічає своє 75-річчя. Тож ця розповідь стане для нього,безумовно, вітальним сюрпризом до свята на радість, добро і щастя. З роси і води Вам, Ювіляре!

"Мамо, я любитиму тебе вічної"

На Центральному цвинтарі Охтирки, у північній його частині, є могила, до якої у будь-яку погоду розчищена ви­мощена з плит доріжка. Часто - живі квіти. І постійний відвідувач -немоло­дий чоловік - сидить подовгу, схиливши в скорботі голову, вдивляється у викарбуване на камені назавжди усміхнене обличчя жінки. А його губи ледь вору­шаться,зчитуючи камінні рядки: "Ма­мо, я любитиму тебе вічно!"

Цей пам'ятник і могила не якогось там академіка чи знаменитої актриси. Тут спить вічним сном звичайна жінка - вдова солдата, яких по усіх усюдах по­родила клята війна, мати двох синів, бабуся трьох чудових онучок І двох правнучків. А чоловік, що регулярно навідує могилу - Ті молодший син.

Може, нічого незвичайного й немає у тому, що навідує останній прихисток мами, якби не вимірювався той шлях до кладовища завжди майже в 400 кілометрів. Син поспішав до материної оселі завжди - вона чекала його у будь-який час, а відтоді, як її не стало, "місце побачення" - цей цвинтар. Сповідується, як і раніше,найдорожчій людині, звіряє найпотаємніші свої по­мисли і починання, відпочиває душею, розмірковує, згадує...

Скільки себе пам'ятає Анатолій Ва­сильович, його мама завжди була усміхненою чепуру­хою у своєму чи не єдиному ситцевому платтячку, з не­одмінно гарно ви­кладеним у зачіску волоссям. Привчала до порядку і його з братом - та аку­ратність в одязі, вчинках і помислах неодноразово става­ла в пригоді потім у дорослому житті. Во­на уміла робити все пречудово: вихову­вати дітей, поратись по господарству, сумлінно ставитись до своїх виробничих обов'язків.

Особливо Ана­толій з братом Бори­сом полюбляли ма­мині страви. Так го­тувати, як вона, ніхто не вмів! її пиріжка­ми, тістечками, булочками смакувала чи не вся босонога малеча вулиці, бо хлопці завжди ділилися з друзями, од­нокласниками, одногрупниками,това­ришами по армійській службі.

Коли діти випурхнули з гнізда, Ганна Миколаївна продовжувала готувати багато смачних страв і не тільки для се­бе. Несподівані гості ніколи не могли застати її зненацька - на стіл виставля­лися смачні наїдки.

Уміння готувати,приймати гостей пе­редалося і її синам. Тільки, можливо, старшому більше вдавалося порадува­ти звареним власноруч борщем, а ось з молодшим ніхто з друзів і колег поз­магатися не може і тепер в застосу­ванні на практиці правил етикету. Од­нозначно, обоє цю мамину науку за­своїли на "відмінно".

"Чомусь все частіше пригадується дитинство"

Анатолій Васильович стверджує, що чомусь саме останнім часом усе частіше почав пригадувати дитинство. Можливо тому, що людська пам'ять має дивну властивість:забувати, що було вчора, але "відчувати" події бага­торічної давнини як учорашні.

...На Новий рік у їхньому домі завжди прикрашали ялинку. Паперові іграшки, кілька яблучок і так звані цу­керки - зварений мамою цукор і загор­нутий у яскраві папірці. Старший брат Борис, не ремствуючи, корився забо­роні, але тільки не молодший на три ро­ки Анатолій. Хлопчик умудрявся аку­ратно виймати з деяких фантиків цу­керки, а натомість напихати м'якоть з хліба і ладненько загортати.

Коли свята минали і ялинку викида­ли на смітник, мама роздавала дітям саморобні ласощі. Підробку одразу ж помічали. Але треба віддати належне: Анатолій завжди чесно признавався, ледь схлипуючи і потупившись долу. Ганна Миколаївна не сварила.Карала по-своєму: решту цукерок просто віддавала старшому синові.

Можливо, те далеке відчуття прови­ни завжди переслідувало Анатолія Ва­сильовича у житті. І він якось підсвідо­мо слідував бажанню презентувати цу­керки (чи їх цілі коробки)мамі, дру­жині, дітям, друзям І знайомим. І, ма­буть, саме з дитинства виніс як атрибут будь-якого застілля так званий "солод­кий" стіл, коли наприкінці урочистого обіду чи вечері обов'язково у його ро­дині подають цукерки, тістечка чи торт.

А ще з дитинства виніс сумну історію. У домі не було дорогих речей, тим більше - коштовностей.Та й звідки? Батько помер від ран, а вони (мама, брат, він, бабуся) жили тільки на нень­чину мізерну зарплату контролера місцевого кінотеатру. Щоправда був у домі старовинний комод, що дістався мамі у спадок, і вона особливо ним до­рожила.І хто знає, скільки б ще він послужив родині, якби не лихо: в Анатолія виявилися хворі легені. Аби порятува­ти сина від неминучої смерті, мама продала(не роздумуючи!) той комод.

- Вона вдруге подарувала мені жит­тя, - Анатолій Васильович не приховує сліз, що так не пасують до його спор­тивної статури, твердості духу і сильно­го характеру.

"Волейболіст"- його візитна картка"

Дитяча хвороба легенів примусила Анатолія Щербака систематично зай­матися спортом - аби не бути кволим, не слабшим за ровесників. Особливо він полюбляв грати у волейбол.Навіть сьогодні можна в Охтирці можна зустріти багатьох його товаришів по команді. "Волейболіст" - моя візитна картка", - жартує Анатолій Васильович, багато років не зраджуючи улюбленій грі, хоча не втрачає нагоди і в свої не­молоді роки вийти на корт чи поплава­ти у басейні.

Коли закінчив Охтирську середню школу №1 ім. В.І. Леніна, а потім і місцевий технікум, доля повела до педінституту на факультет фізичної підготовки. І не тільки сам захопився спортом, а й однокласників "підтягнув" до себе. Уже через багато років відо­мий в Охтирці вчитель фізкультури, на жаль, нині покійний Михайло Дибарський скаже: "Толик - молодець! Видер мене з лап сумнівної компанії, допоміг скласти іспити і упродовж усіх років на­вчання у вузі опікувався мною".

Анатолій по-особливому ставився до занять спортом. Такої ж самовіддачі вимагав і від своїх учнів, коли працю­вав у школі, і від товаришів по службі. Тож не даремно його вихованці займа­ли призові місця на змаганнях, а спортсмени військової частини, де проходив строкову службу, були други­ми в ракетних військах і шостими се­ред військовослужбовців Збройних Сил СРСР. Та й сам Анатолій краще всіх у частині бігав, стрибав, стріляв. Тому ні для кого не стало несподіванкою, ко­ли його призначили через три місяці служби на офіцерську посаду.

"Уміння спілкуватись з людьми - у спадок від мами"

Здібному викладачеві фізвиховання Харківського авіаційного інституту за­пропонували увійти до штабу будзагону. У середині 60-х років саме активно йшло будівництво нових корпусів ХАІ. Гроші, що виділялися, не можна було освоїти вчасно -будівельні організації не поспішали з виконанням своїх зо­бов'язань перед вузом. Але коли кабінетами почав ходити Анатолій Щербак - справа зрушила з місця. Бо умів домовлятися, а коли слово не до­помагало - використовував плакати, навіть карикатури, які сам і малював.

Це лише маленький штрих уміння працювати з людьми - на рівних спілку­ватися з начальством,приятелювати з колегами і сусідами, берегти дружбу з колишніми однокласниками... Анатолій Васильович переконаний, що це у ньо­го від мами.Вона більше 50 років пра­цювала контролером в Охтирському кінотеатрі. Навіть важко уявити, скільки охтирчан знали її, бо, практич­но, усі хоч кілька разів на місяць обов'язково відвідували чи не єдиний у місті заклад культури. І всі вони, без перебільшення, добре ще й досі пам'ятають уважну, співчутливу тьотю Галю, її уміння залагоджувати будь-який інцидент.

"Людей треба поважати. Людям, навіть незнайомим, треба допомага­ти!" - усе своє життя пам'ятає Анатолій Васильович мамине напутнє слово.

"Далеко від Батьківщини усвідо­млюєш: хто є хто"

Анатолій Васильович Щербак прой­шов добру школу спілкування з людь­ми, допомагав їм в органах внутрішніх справ, в обкомах комсомолу і партії, де завжди опікувався питаннями соціального захисту, в ЦК КПУ і тоді, коли доля закинула в далеку африканську країну Мозамбік. Ось там, далеко від Батьківщини особливо відчутно,хто є хто.

Анатолій Васильович пригадує такий випадок. За ініціативи радянського по­сла і головного військового радника була налагоджена злочинна переправ­ка дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння із району військових дій. Од­ним тільки рейсом було здійснено пе­ревезення на суму 20 млн. амери­канських доларів. Екіпаж літака,який ризикував своїм життям, заявив про­тест і звернувся до першого секретаря посольства Анатолія Щербака за підтримкою. Звичайно, треба мати не­абияку мужність, щоб стати на захист рядових спеціалістів! У ті часи за таке нахабство можна було за кілька годин "полетіти" додому з "плямою" в біог­рафії, яку навряд чи коли відмиєш. Але дипломата підтримали інші працівники посольства й радянські спеціалісти -екзекуція не відбулася.

Приблизно саме а той час в опалу до посла попав викладач Мапутського університету. І знову Анатолій Васильо­вич захистив співвітчизника. Це потім Віктор Суслов стане відомим у країні і за кордоном економістом, призначати­меться міністром уряду незалежної Ук­раїни, громадським і політичним діячем, а тоді вони разом ризикували власним благополуччям та майбутнім.

"Допомагати людям - норма життя"

Допомагати людям -це норма життя Анатолія Васильовича Щербака. Упро­довж усього його перебування у Києві (а після повернення на Батьківщину він багато років працював заступни­ком та першим заступником начальни­ка управління міжпарламентських зв'язків Апарату Верховної Ради Ук­раїни) до нього зверталися сотні зем­ляків з питань будівництва автодоріг, житлових будинків, отримання квар­тир, лікування,навчання у вишах, служби в армії тощо. Коли знаменитий охтирчанин (нині покійний) Роман Рапій був обраний Народним депута­том України, Анатолій Васильович час­то сприяв підготовці документів, ор­ганізації зустрічей з посадовцями для прискорення вирішення тих чи інших проблем земляків.

На похороні однокласника і щирого друга Євгена Саєнка до Анатолія Щер­бака підійшло чоловік з десять, аби по­дякувати за ту чи іншу допомогу. Це бу­ло приємно, але й несподівано, адже на всі прохання завжди відгукується від щирої душі.

"Живим треба жити"

Анатолій Васильович бадьориться - цьому й досі сприяють заняття спор­том. Хоч роки інколи нагадують про се­бе, він не може з цим змиритися, тож не дозволяє собі розслабитися, нити, засиджуватися на одному місці. Відтак і не випускає з рук керма автомобіля. Навіть жартує з цього приводу: "Мене смерть застане лише в дорозі". Сва­риться дружина: "Живим треба про життя, а ти..."

Його вірна половинка - Віра Іванівна - мама двох його доньок-красунь, бабу­ня студента Артема - завжди поруч не­забаром півстоліття. Пережили разом і нестатки, адже побралися зовсім мо­лодими, і перші й усі наступні успіхи Анатолія, і народження дівчаток,Світланки й Ірочки, до речі, обоє отри­мали вищу освіту у провідних вузах Києва, а згодом поява в родині внука Артемка, і заслужений відпочинок, який зовсім не обрадував, бо для Ана­толія Васильовича Щербака спокій ли­ше сниться.Він завжди у пошуці, у до­розі, у майбутньому...

Наталія Розторгуєва,член Національної спілки жур­налістів України