Охтирчанин Валерій Мухін - звичайний на вигляд чоловік віком років під сорок. Навіть його військова форма не привертає до себе особливої уваги, адже військовиків на вулицях нашого міста традиційно дуже багато. І разом з тим, Валерій Валерійович - справжній миротворець. Та ще й який - досвідчений, загартований перебуванням у"гарячих точках" Африки та Близького Сходу!

Біографія моя, - розповідає про себе наш земляк, - дуже проста: школа, профтехучили­ще, водійські курси від військкомату, а потім армія, армія і ще раз армія!"

І справді, Валерій спочатку пройшов строкову службу в механізованій бри­гаді, що базувалась у кримській Фео­досії (1992-1994 роки), а з 25 січня 1995-го й аж до сьогодні служить в охтирській військовій частині А-0563. Причому беззмінно займає всю ту ж відповідальну посаду заступника ко­мандира взводу, "вирісши" за цей часу званні від сержанта до старшини.Підпорядковуються йому сержант та семеро рядових контрактників. "Не бу­де перебільшенням сказати, - вважає старшина Мухін, - що саме молодші ко­мандири і, зокрема, наш сержантсь­кий склад є становим хребтом армії".

І все ж, як охтирчанин став миро­творцем? За словами Валерія, "алго­ритм" тут діє наступний: спочатку ко­мандири підрозділів пропонують кан­дидатів для участі у миротворчому кон­тингенті. Причому оскільки цих канди­датів завжди буває більш ніж достат­ньо, вони проходять через доволі суво­рий відбір. Враховуються фізична підготовка, професійні якості, дис­циплінованість і, звичайно, стан здо­ров'я: потрібно пройти дві медичні комісії, у тому числі, в обласному шпи­талі.

Що ж до конкретно Валерія Мухіна, то він після всіх згаданих вище інстанцій проходив спеціальну підго­товку на базі у Кам'янці-Подільському, де зокрема вивчав... португальську мову. Так-так, саме португальську, ад­же свою миротворчу місію він мав ви­конувати на території Анголи - колиш­ньої португальської колонії у південно-західній Африці.

"В Анголі, -згадує старшина, - я провів 9 місяців - з березня по грудень 1996 року. Служив заступником ко­мандира взводу інженерної розвідки. Діяли ми на території периметром близько 800 кілометрів: від столиці країни Луанди до Маланжа та річки Данга. Що мені найбільше запам'яталось у тій далекій країні? Мабуть, очі голодних дітей! Нашим же головним завданням було наведення мостів у районах,котрі потерпали від гу­манітарних катастроф. Місцеве насе­лення ставилося до нас дуже добре, адже ми не руйнували, а будували, пе­ревозили гуманітарні вантажі,нерідко надавали людям медичну допомогу та й просто підгодовували їх. Ми, ук­раїнці, були складовою частиною ми­ротворців з 26 країн світу. Всі колеги нас поважали, а іноді так і навіть віддавали нашим машинам честь! Так було, наприклад, коли один з наших хлопців (до речі, охтирчанин), їдучи на КРАЗІ, підірвався на протитанковій міні. Так от, він після цього зумів дове­сти свою дуже пошкоджену машину до пункту призначення!"

А згодом, у 2002-2003 роках, старшина Мухін провів цілий рік у Лівані: на півдні цієї країни (від Середземного моря вздовж ізраїльського кордону аж до Голанських висот) наші сапери займа­лися знаходженням та розмінуванням численних мінних полів. Чи правда, що сапери помиляються тільки один раз? "Нас добре готували, аби ми не робили подібних помилок! - відповів на це Ва­лерій Мухін. - А взагалі, коли у сапера виникає відчуття безкарності, йому потрібно відпочивати, бо в нашій ро­боті все побудовано на уважності".

Чи є у старшини Мухіна плани щодо подальшої участі у миротворчих місіях? "Плани в мене є,- не без гумо­ру відказав Валерій Валерійович, - скоріше щодо виходу на пенсію. Але якщо Батьківщина скаже нам "Треба!", ми відповімо "Так!" І додав: "Не сек­рет, що служачи за кордоном, можна непогано за нашими мірками зароби­ти. Проте потенційним миротворцям завжди слід пам'ятати: вони мають бу­ти не заробітчанами, а патріотами. Ад­же ми для іноземців є обличчям своєї держави, саме по нас судять про всю країну". Слова дійсно варті уваги!

Віктор Гаман