Кажуть, що ми, люди, перебу­ваємо на цьому світі тимчасово,наше життя вічне десь там за обрієм, звідки немає вороття на грішну землю.

А ще існує переконання, що "свого" покійного родича треба якнайкраще провести на той світ. Бо, теж кажуть, як ми ставимось до покійних, облаштовуємо їхнє поховання, доглядаємо могилки, так і наші пра­щури ставитимуться до нас, пам'яті про нас. Ось тому й намагаються перетворювати похорон на помпезні, хоч і сумні, але врочистості, а поминки - на пишне застілля. Часто навіть чула, коли по­минальники, перехиляючи чергову чарчину за покійного, пліткували на кшталт того, скільки лю­дей прийшло, вінків принесли,що подали на тра­пезу. І, не дай Боже, горілка не така чи вина не вистачило!..

Але це тема іншої розмови. Сьогодні я про інше.

Напередодні саме Великодніх свят з мамою вирішили вкотре навідати родичів, що сплять вічним сном на Соборському цвинтарі. До речі, у нас в Охтирці - два цвинтарі (іншими словами, кладовища біля церков) - Соборське чи Цент­ральне і на восьмій сотні. Решта - просто місця поховання, кладовища, бо там немає храму. У мене завжди особливе ставлення до місць похо­вань рідних,які асоціюються з тишею, спокоєм, зеленню, квітами і обов'язковим щебетом птахів. Така собі божа благодать!

Тож коли маршрутка довезла нас до кінцевої зупинки, я вже була переповнена особливим на­строєм. Аж раптом...

Охтирчани добре знають ту останню дорогу, що веде на цвинтар. Обабіч березовий гай, де­рева, мов та межа між мирською суєтою і вічним спокоєм. Спасибі тому, хто їх свого часу висадив. Туди б ще кілька лавочок і облаштованих доріжок, та сміття прибрати...

Але пройти до центральних воріт виявилося не так просто - мов у траурному караулі - з обох боків доріжки - автомобілі тісненько жмуться один до одного. Один чадів так, що одразу пере­било дихання, інший маневрував серед собі подібних, і ми змушені його обминати, ще один "лихач" на своїй"іномарці" їхав прямо на людей - дуже, мабуть, поспішав (добре, якщо не на най­ближче вічне поселення!). Моєму обуренню не було меж! Що це за неподобство?! Невже не можна заборонити тут стоянку автотранспорту, знову встановити шлагбаум, як це було раніше, аби люди могли дійти до своїх могилок.З чиєї "легкої" руки це все?

Пам'ятаю, ще за часів головування в місті Олексія Григоровича і мого редагування газети "Новини тижня", я критикувала на шпальтах ви­дання дії чи бездіяльність місцевої влади, коли ця коротенька остання дорога до вічного дому була у вибоїнах, ямках... Чи критика подіяла, чи совість замучила, чи все разом, але за певний час дорогу підлатали, обмежили в'їзд тощо. На­ступні мери теж підтримували належний поря­док.

Передбачаю банальне пояснення цьому непо­добству - поруч ринок і немає, де ставити авто­мобілі, кількість яких зростає, мов на дріжджах.Але чи не асоціюється це з подією, описаною в Біблії, коли Христос вигнав з храму торговців?.. Так трапилося, що поруч з кладовищем в Охтирці свого часу було облаштовано базар, проте, це не означає, що тепер ми маємо забути про святе місце, знехтувати звичаями, традиціями, втрати­ти порядність, паплюжити навколо все, що бачи­мо.

...Увійшовши на цвинтар, попрямували цент­ральною доріжкою.Не доходячи кілька метрів до місця поховань родини Курило (там завжди звертали вправо до рідних могилок), мама за­пропонувала піти іншим шляхом. "Поглянь, - ска­зала вона,- який сухостій. Ненароком хоч гілочка впаде..." І справді - посеред цвинтаря на цент­ральній алейці розпростерло сухі руки-гілля ста­ре дерево (чи ж одне воно на цій площі?), на яко­му оголошення про можливість спиляти його та інші дерева за певну ціну. Якщо налетить бу­ревій, це вже каже мама, то не один надгробок і пам'ятник буде зруйновано. Невже цього не ба­чать відповідальні за цвинтар? Що, треба чекати нещасного випадку чи, не дай Боже, й трагедії, аби вчасно зрізати сухі дерева?

Але ще одне розчарування нас чекало уже за межами погосту - це справа, коли стояти облич­чям до центрального входу...

Звичайно, щороку люди поспішають обрядити могили рідних напередодні святих днів. Миють пам'ятники, вигрібають торішнє листя, обкопують міні-клумбочки, висаджують зелень, фарбу­ють хрести, оградки, столики то­що.Увесь непотріб, що зали­шився від минулого року, зно­сять в якесь одне, часом і визна­чене місце, а інколи й просто по­далі від "своїх". Щовесни усе це сміття вивозиться на звалище. Так має бути! А цьогоріч забули чи спеціально назбирали гори сміття. "При Ірині такого безладу не пам'ятаємо", -кажуть жінки, яких минаємо між гробиками. А мама додає, що раніше ще й пісок підвозили, усе робилося, аби людям було зручно і безпеч­но. А ще були колись тут контей­нери для сміття. Хтось поцупив на дачу чи ще кудись?

Не стану зараз метати списи у тих, хто має за це відповідати, наводити лад у святому місці, на місцеву виконавчу владу і депу­татів...Кожен має робити свою справу без підказок і критики! Але озирнімося навколо,запи­таймо кожен у себе, чи по совісті живемо, чи наші вчинки такі ж бездоганні, як і помисли. Ми, люди, жителі цього міста, самі що зробили, аби порядок був? Не треба дивитись на гло­бус, краще подивімося на влас­ний двір!

...Словом, побачення моє з рідними, що спочивають на Соборському цвинтарі, було невтішним. Настрій - зіпсованим. Кепсько було якось на душі, а вона б мала бути переповненою благодаті, піднесеності.

Так, мирські справи на нас чатують на кожно­му кроці. Не втратимо ж за буденністю священну пам'ять і власну совість та порядність.

Наталія Розторгуєва, член Національної спілки журналістів України

Кажуть, що ми, люди, перебу­ваємо на цьому світі тимчасово,наше життя вічне десь там за обрієм, звідки немає вороття на грішну землю.

А ще існує переконання, що "свого" покійного родича треба якнайкраще провести на той світ. Бо, теж кажуть, як ми ставимось до покійних, облаштовуємо їхнє поховання, доглядаємо могилки, так і наші пра­щури ставитимуться до нас, пам'яті про нас. Ось тому й намагаються перетворювати похорон на помпезні, хоч і сумні, але врочистості, а поминки - на пишне застілля. Часто навіть чула, коли по­минальники, перехиляючи чергову чарчину за покійного, пліткували на кшталт того, скільки лю­дей прийшло, вінків принесли,що подали на тра­пезу. І, не дай Боже, горілка не така чи вина не вистачило!..

Але це тема іншої розмови. Сьогодні я про інше.

Напередодні саме Великодніх свят з мамою вирішили вкотре навідати родичів, що сплять вічним сном на Соборському цвинтарі. До речі, у нас в Охтирці - два цвинтарі (іншими словами, кладовища біля церков) - Соборське чи Цент­ральне і на восьмій сотні. Решта - просто місця поховання, кладовища, бо там немає храму. У мене завжди особливе ставлення до місць похо­вань рідних,які асоціюються з тишею, спокоєм, зеленню, квітами і обов'язковим щебетом птахів. Така собі божа благодать!

Тож коли маршрутка довезла нас до кінцевої зупинки, я вже була переповнена особливим на­строєм. Аж раптом...

Охтирчани добре знають ту останню дорогу, що веде на цвинтар. Обабіч березовий гай, де­рева, мов та межа між мирською суєтою і вічним спокоєм. Спасибі тому, хто їх свого часу висадив. Туди б ще кілька лавочок і облаштованих доріжок, та сміття прибрати...

Але пройти до центральних воріт виявилося не так просто - мов у траурному караулі - з обох боків доріжки - автомобілі тісненько жмуться один до одного. Один чадів так, що одразу пере­било дихання, інший маневрував серед собі подібних, і ми змушені його обминати, ще один "лихач" на своїй"іномарці" їхав прямо на людей - дуже, мабуть, поспішав (добре, якщо не на най­ближче вічне поселення!). Моєму обуренню не було меж! Що це за неподобство?! Невже не можна заборонити тут стоянку автотранспорту, знову встановити шлагбаум, як це було раніше, аби люди могли дійти до своїх могилок.З чиєї "легкої" руки це все?

Пам'ятаю, ще за часів головування в місті Олексія Григоровича і мого редагування газети "Новини тижня", я критикувала на шпальтах ви­дання дії чи бездіяльність місцевої влади, коли ця коротенька остання дорога до вічного дому була у вибоїнах, ямках... Чи критика подіяла, чи совість замучила, чи все разом, але за певний час дорогу підлатали, обмежили в'їзд тощо. На­ступні мери теж підтримували належний поря­док.

Передбачаю банальне пояснення цьому непо­добству - поруч ринок і немає, де ставити авто­мобілі, кількість яких зростає, мов на дріжджах.Але чи не асоціюється це з подією, описаною в Біблії, коли Христос вигнав з храму торговців?.. Так трапилося, що поруч з кладовищем в Охтирці свого часу було облаштовано базар, проте, це не означає, що тепер ми маємо забути про святе місце, знехтувати звичаями, традиціями, втрати­ти порядність, паплюжити навколо все, що бачи­мо.

...Увійшовши на цвинтар, попрямували цент­ральною доріжкою.Не доходячи кілька метрів до місця поховань родини Курило (там завжди звертали вправо до рідних могилок), мама за­пропонувала піти іншим шляхом. "Поглянь, - ска­зала вона,- який сухостій. Ненароком хоч гілочка впаде..." І справді - посеред цвинтаря на цент­ральній алейці розпростерло сухі руки-гілля ста­ре дерево (чи ж одне воно на цій площі?), на яко­му оголошення про можливість спиляти його та інші дерева за певну ціну. Якщо налетить бу­ревій, це вже каже мама, то не один надгробок і пам'ятник буде зруйновано. Невже цього не ба­чать відповідальні за цвинтар? Що, треба чекати нещасного випадку чи, не дай Боже, й трагедії, аби вчасно зрізати сухі дерева?

Але ще одне розчарування нас чекало уже за межами погосту - це справа, коли стояти облич­чям до центрального входу...

Звичайно, щороку люди поспішають обрядити могили рідних напередодні святих днів. Миють пам'ятники, вигрібають торішнє листя, обкопують міні-клумбочки, висаджують зелень, фарбу­ють хрести, оградки, столики то­що.Увесь непотріб, що зали­шився від минулого року, зно­сять в якесь одне, часом і визна­чене місце, а інколи й просто по­далі від "своїх". Щовесни усе це сміття вивозиться на звалище. Так має бути! А цьогоріч забули чи спеціально назбирали гори сміття. "При Ірині такого безладу не пам'ятаємо", -кажуть жінки, яких минаємо між гробиками. А мама додає, що раніше ще й пісок підвозили, усе робилося, аби людям було зручно і безпеч­но. А ще були колись тут контей­нери для сміття. Хтось поцупив на дачу чи ще кудись?

Не стану зараз метати списи у тих, хто має за це відповідати, наводити лад у святому місці, на місцеву виконавчу владу і депу­татів...Кожен має робити свою справу без підказок і критики! Але озирнімося навколо,запи­таймо кожен у себе, чи по совісті живемо, чи наші вчинки такі ж бездоганні, як і помисли. Ми, люди, жителі цього міста, самі що зробили, аби порядок був? Не треба дивитись на гло­бус, краще подивімося на влас­ний двір!

...Словом, побачення моє з рідними, що спочивають на Соборському цвинтарі, було невтішним. Настрій - зіпсованим. Кепсько було якось на душі, а вона б мала бути переповненою благодаті, піднесеності.

Так, мирські справи на нас чатують на кожно­му кроці. Не втратимо ж за буденністю священну пам'ять і власну совість та порядність.

Наталія Розторгуєва, член Національної спілки журналістів України