9 травня в обласному центрі третій рік поспіль відбулася народна акція "Пам'ятай ім'я своє!", присвячена Перемозі у Великій Вітчизняній війні. Серед учасників -і наша землячка Наталія Розторгуєва. Ось її щемна розповідь.
"Доля так розпорядилася, що я, охтирчанка з діда-прадіда, з родиною вкотре відзначала величне свято у Сумах. Розумію, що для тих, хто кував Перемогу, вочевидь,немає значення, де вшановують їх пам'ять. Головне, щоб ніколи і ніде не забували про їхній подвиг і самопожертву в ім'я світлого завтра. Тож ми вирішили приєднатися насамперед до всенародної акції "Пам'ятай ім'я своє!".
Не втомлююся повторювати дітям, що ми на цій землі не безбатченки без роду та племені, у нас- велика і славна історія. Ми маємо пишатися величчю подвигу наших дідів та прадідів. І щороку, приходячи разом з усіма вклонитися пам'яті солдатів Перемоги, переконуюсь, що всі ці заходи до 9 травня потрібні не мертвим - це необхідно насамперед живим. Щоб не забували, щоб пам'ятали і ту світлу пам'ять передавали нащадкам!
Це так зворушливо до щему в серці тримати в руках світлини своїх рідних дідів, що поклали на вівтар Перемоги свої молоді життя!
Не можу втримати сліз, розглядаючи цей неповторний знімок, датований 28 червня 1941 року. Ось родина мого діда Івана Івановича Розторгуєва - дружина Нюся, доньки Галя і Ліда, І, як писав дідусь у листах з фронту, "улюблений синок Боря".Світлина зроблена у міській фотомайстерні за кілька годин до відправки господаря на фронт. Про що вони думали? Чи могли навіть уявити, мов у страшному сні, що на них чекає у найближчі дні, місяці, роки - окупація,голод, бомбардування, смерть, похоронка - чорний крук...
До речі, про сон.Розповідала моя бабуся Ганна Тимофіївна, як за кілька місяців до початку війни їй наснилося, що її чоловік Іван кудись їде на підводі, раптом звідки не візьмись з'явилася зграя круків, напали на Івана і почали клювати в голову. У холодному поту прокинулася - не зрозуміла, а швидше відчула - лихо буде, і її коханий загине. Тож, коли проводжала чоловіка на війну, гнала одну лиху думку за іншою й ридала так, що й очей не могла розплющити через набряки. Плакали й доньки - уже розуміли, що з батьком прощаються. Можливо, й назавжди. Ось тільки 4,5-річний Боря - мій тато, побачивши у фотоательє коника, забув про все на світі. Колись запитала у батька, чи пам'ятає він свого тата, каже, що ні. І від того так болить, ятрить повік незагойна рана!
Не знаю вже, збіг то був чи сон дійсно в руку, але мій дід загинув З грудня 1941 року під Москвою за подібних обставин. Він на підводі підвозив боєприпаси на передову, коли налетіли фашистські літаки. Мов ті круки, покружляли і скинули бомби. Осколком однієї з них і був смертельно поранений у голову мій дідусь - йому йшов лише 37-ій рік. Солдата там же й поховали під грушею на городі (про що рідним розповів після війни сусід, який воював з дідом), а вже з часом прах перенесли у братську могилу. Ми кілька разів були на тому святому місці, вклонялися світлій пам'яті.
Кажуть, що війна триватиме доти, поки не буде поховано останнього солдата. Для нашої родини,певно, так назавжди мир буде тільки снитись, бо мамин батько, а мій 34-річний дід Іван Павлович Альжинський, пропав безвісти у горнилі тієї жорстокої війни. 10жовтня 1941 року він з товаришами-вогнеборцями одними з останніх залишали Охтирку - через 4 дні у місто вступили німці. Жодної звісточки так і не отримала родина. Лише друзі, які були певний час поруч, розповіли, що у Куп'янську він був мобілізований і відправлений на фронт. Далі сліди його обриваються...
А ще кажуть, що земля поволі, але обов'язково викидає на поверхню останки невідомих героїв,щоб їх гідно поховали. Під яким горбиком, у якому ярку, на чиїй землі спить вічним сном мій дідусь?! Чи стане моїй мамі життя дочекатися тієї миті, коли зможе вклонитися пам'яті батька на його могилі?! Чи зможу я прочитати на обеліску його ім'я? Від того, що немає куди привести своїх дітей, принести квіти, стає по-особливому нестерпно боляче!
Але вірю, що колись десь таки обов'язково віднайдеться місце останнього земного притулку мого діда Івана, як вірила у зустріч з коханим до останнього свого подиху його дружина, а моя бабуся Надя.
... Схиляю голову, ще раз дивлячись на світлини. На них мої діди - вічно молоді та вічно живі. Живі, бо жива про них пам'ять..."
|
�����������