Головна arrow Розділи arrow Життя та люди arrow Пам'ятай ім'я свое!
Пам'ятай ім'я свое! Печать
Автор Газета "Город А"   
20.05.2013 г.

9 травня в обласному центрі третій рік поспіль відбулася народна акція "Пам'ятай ім'я своє!", присвячена Перемозі у Великій Вітчизняній війні. Серед учасників -і наша землячка Наталія Розторгуєва. Ось її щемна розповідь.

"Доля так розпорядилася, що я, охтирчанка з діда-прадіда, з родиною вкотре відзначала величне свято у Су­мах. Розумію, що для тих, хто кував Пе­ремогу, вочевидь,немає значення, де вшановують їх пам'ять. Головне, щоб ніколи і ніде не забували про їхній по­двиг і самопожертву в ім'я світлого за­втра. Тож ми вирішили приєднатися насамперед до всенародної акції "Пам'ятай ім'я своє!".

Не втомлююся повторювати дітям, що ми на цій землі не безбатченки без роду та племені, у нас- велика і славна історія. Ми маємо пишатися величчю подвигу наших дідів та прадідів. І щоро­ку, приходячи разом з усіма вклонитися пам'яті солдатів Перемоги, перекону­юсь, що всі ці заходи до 9 травня потрібні не мертвим - це необхідно на­самперед живим. Щоб не забували, щоб пам'ятали і ту світлу пам'ять пере­давали нащадкам!

Це так зворушливо до щему в серці тримати в руках світлини своїх рідних дідів, що поклали на вівтар Перемоги свої молоді життя!

Не можу втримати сліз, розглядаючи цей неповторний знімок, датований 28 червня 1941 року. Ось родина мого діда Івана Івановича Розторгуєва - дружина Нюся, доньки Галя і Ліда, І, як пи­сав дідусь у листах з фронту, "улюбле­ний синок Боря".Світлина зроблена у міській фотомайстерні за кілька годин до відправки господаря на фронт. Про що вони думали? Чи могли навіть уяви­ти, мов у страшному сні, що на них че­кає у найближчі дні, місяці, роки - оку­пація,голод, бомбардування, смерть, похоронка - чорний крук...

До речі, про сон.Розповідала моя бабуся Ганна Тимофіївна, як за кілька місяців до початку війни їй наснилося, що її чоловік Іван кудись їде на підводі, раптом звідки не візьмись з'явилася зграя круків, напали на Івана і почали клювати в голову. У холодному поту прокинулася - не зрозуміла, а швидше відчула - лихо буде, і її коханий загине. Тож, коли проводжала чоловіка на війну, гнала одну лиху думку за іншою й ридала так, що й очей не могла розплю­щити через набряки. Плакали й доньки - уже розуміли, що з батьком проща­ються. Можливо, й назавжди. Ось тільки 4,5-річний Боря - мій тато, поба­чивши у фотоательє коника, забув про все на світі. Колись запитала у батька, чи пам'ятає він свого тата, каже, що ні. І від того так болить, ятрить повік неза­гойна рана!

Не знаю вже, збіг то був чи сон дійсно в руку, але мій дід загинув З грудня 1941 року під Москвою за подібних обставин. Він на підводі підвозив боєприпаси на передову, ко­ли налетіли фашистські літаки. Мов ті круки, покружляли і скинули бомби. Осколком однієї з них і був смертельно поранений у голову мій дідусь - йому йшов лише 37-ій рік. Солдата там же й поховали під грушею на городі (про що рідним розповів після війни сусід, який воював з дідом), а вже з часом прах перенесли у братську могилу. Ми кілька разів були на тому святому місці, вклонялися світлій пам'яті.

Кажуть, що війна триватиме доти, поки не буде похова­но останнього солдата. Для нашої родини,певно, так на­завжди мир буде тільки снитись, бо мамин батько, а мій 34-річний дід Іван Павлович Альжинський, пропав безвісти у горнилі тієї жорстокої війни. 10жовтня 1941 року він з товаришами-вогнеборцями одними з останніх залишали Охтирку - через 4 дні у місто вступили німці. Жодної звісточки так і не отримала родина. Лише друзі, які були певний час по­руч, розповіли, що у Куп'янську він був мобілізований і відправлений на фронт. Далі сліди його обривають­ся...

А ще кажуть, що земля поволі, але обов'язково викидає на поверхню ос­танки невідомих героїв,щоб їх гідно по­ховали. Під яким горбиком, у якому яр­ку, на чиїй землі спить вічним сном мій дідусь?! Чи стане моїй мамі життя доче­катися тієї миті, коли зможе вклонити­ся пам'яті батька на його могилі?! Чи зможу я прочитати на обеліску його ім'я? Від того, що немає куди привести своїх дітей, принести квіти, стає по-особливому нестерпно боляче!

Але вірю, що колись десь таки обов'язково віднайдеться місце остан­нього земного притулку мого діда Іва­на, як вірила у зустріч з коханим до ос­таннього свого подиху його дружина, а моя бабуся Надя.

... Схиляю голову, ще раз дивлячись на світлини. На них мої діди - вічно мо­лоді та вічно живі. Живі, бо жива про них пам'ять..."

 

����������� 

 
+2 #1 дослідник історій 24.05.2013 18:03
наскільки я знаю, будівля типографії - за універмагом належала прадідам Розторгуєвих. потім їх розкуркулили. схоже, цю сторінку своєї сімейної історії сестри-комуністки забули...
 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg