Олександра Стрельникова,
член Національної спілки журналістів України,
член Міжнародної спілки письменників «Новый современник»,
НЕ́ член жодної з політпартій, ба навіть НЕ́́ співчуваюча їм

дуже голосні думки

ДЕ  ГОДІ  ШУКАТИ «БЛОКАДНИКІВ», або Як розбиваються криві дзеркала

нарис

    П'ятий рік поспіль працюю вже не як журналіст, а як письменник-«вільний художник», зокрема,детально розробляю тему блокадного Ленінграду. Є спогади рідних і знайомих, є особисті враження од Ленінграду 30 - 40-літньої давності, його унікального музейного духу. Але, як завжди, письменнику, що пише історичний твір про те, що сталося давно, у глибині душі прикро аж до болю: мучає гостра нестача найголовнішого: особистих вражень. Й де узяти їх? Ні́де. Поїзд того часу давно відгуркотів...

       Журналістам у цьому аспекті творчості простіше: вони в основному описують сучасніть, і отих особистих вражень у них -більш, ніж досить. А я народилася вже опісля навіть повоєнних голодовок, і перші враження од життя - то і абсолютна ситість, ба навіть пересиченість їжею.Я взагалі ніколи не бачила по-справжньому голодуючих (а не з власної дієтичної а чи політичної примхи), тобто, не зустрічала справжніх, помираючих,дистрофіків. А заглянути б їм у вічі... Мабуть, можна побачити і описати таку прірву!..

       Аж раптом... 

      ...Бачу: як ота страшна музейна ленінградська пайка - тонка всохла скибка чорного хлібу з добре підгорілою скоринкою і, схоже за величиною, - це саме оті мізерні (125) блокадні«іждєвєнческіє» добові грами грудня - січня найстрашнішої, першої блокадної зими 1941 - 1942 років. Навпроти жалюгідної пайки - у дизайнерському кривому дзеркалі - гарні наїдки, чашка кави.

       Саме такий вигляд має уся перша сторінка місцевої (обласної) газети «Роксолани» від 28 грудня: яскравий колаж, що по-журналістськи грамотно відразу кидається у вічі будь-кому, хто тільки-но візьме до рук новенький екземпляр часопису. По колажу - крупними буквами -заголовок матеріалу - «гвіздка» номеру «КРИВОЕ ЗЕРКАЛО пани Неофитной...» та припис:«Чит. стр. 4)».

       О... Знайоме і рідкісне водночас для Охтирщини прізвище. Належить головній лікарці Комунального закладу Сумської обласної ради «Обласна спеціалізована психіатрична лікарня №2», що у селі Кудрявому. Колаж, без сумніву, означає, що побачу в тому закладі справжніх дистрофиків. І?.. І, трусонувши журналістською стариною, можливо, і їм допоможу, і свою «блокадну» книгу допишу «по-дорослому»...

       Їду!

       А хочеш - зі мною, мій старовинний приятелю чи неприятелю -  читачу?.. Я проведу тебе справжніми дорогами цього грудня і дорогами паперовими-цифровими,а також... Але це поки що - невідомо й мені самій. У путь?..

Приїхала...

        Сьогодні четверте число першого місяця зими. Але зимно цього кінця року стало тільки позавчора. Дороги підмело першим більш-менш тривким снігом. Трохи підморожує. День - сіро-білий, як і годиться для грудня. Полями вздовж дороги від Охтирки до села Високе й справді лежить важке чорноземне груддя...

      Поспіла саме до снідання. Прямісінько - «на натуру». Ось яка я молодець. Зараз, зараз... Таке потім «накатаю»!..

      Стукаю у перше ж зачинене відділення, що потрапило мені під гарячу руку: а це, як виявляється, лікувально-діагностичне жіноче відділення номер п'ять. Прошуся усередину, «до дистрофиків», потрясаючи«Роксоланою» з таким однозначним колажем. Завідувач Олександр Іванович Нечай,посміхнувшись, дозволяє увійти. Чомусь не противиться навіть тому, що зі мною -фотоапарат. Але я про всяк випадок повідомляю, що з відповідним законодавсьвом ознайомилася,і лиця його хворих на сторінки мас-медіа не втраплять.

- Що на снідання? - запитую персонал, котрий годує хворих відділення.

- Ось... - трохи губиться на роздачі жіночка у білому халаті, поводячи рукою у бік двох емальованих відер із супом,невеликого пластикового - з вареними яйцями, чайника з чаєм і полиць із добре знайомими нам усім батонами пшенично-житнього охтирського-«Павлівського».

- А саме?.. - доскіпуюся.

- Суп із вареною рибою... ‒ набирає його великим черпаком з емальованого відра. - П'ятсот грамів. (Видно, хоча й звикла до перевірок і знає, які питання послідують одне за одним, та все ж оговтується від несподіваного наскоку не надто скоро). - Одне круто варене яйце. Сто грамів хліба. Двісті грамів чаю із двадцятьма грамами цукру.

- Що за риба?

- Хек сріблястий.

         Чому риба варена, а не жарена,здогадуюсь сама: аби не зашкодити екстрактивними речовинами, яких багато в смаженій, і так зайве збудливому хворому мозку.

         Бачу: суп густий. У ньому, щедро, -картопля шматочками, морква, цибуля. Як удома.     

         Щось не сходиться газетний колаж із цією лікарняною роздачею? Може, це - такий ось рідкісний випадок? Мені просто«не повезло»?.. Треба гарненько розпитати самих хворих. Оскільки напередодні детально ознайомилася із сучасним законодавством стосовно надання психіатричної допомоги, запитую дозволу зайти до їдальні у завідувача та через нього - у самих мешканців відділення.

     І - відразу! - пильно, чіпко вдивляюся перш за все в обличчя, статури: де ж тутешні прообрази, де жива натура моїх нещасних блокадних героїв?!.

     Натомість бачу перед собою за столами (до речі, вкритими яскравою і зовсім невитертою клейонкою) десь зо два десятки нормально вгодованих жіночок (дехто явно й із зайвою вагою...) Вони різного віку:від молоденької до старенької. Усі уважно вдивляються у мене в одвіт, більшість доброзичливо всміхається. Час брати інтерв'ю.

- Шановні, ви так їсте щодня?

- Ні, не щодня, ‒ відповідає одна зі старших. - Іншим разом - суп на курячому бульйоні, то ж і варена курка з ним. Різні супи бувають.

- Молок... - іззаду потихеньку починає підказувати тихенька молодша жіночка старшій.

- Ні, молочне. Не заплутуй! -обертається та... ‒ Я все точно...

- Рагу овочеве тут дуже смачне! - напрочуд весело, як для такого закладу, що мене дуже дивує, посміхається інша,середнього віку, з відкритим широким лицем.

- Супи, салом засмажені, особисто мені подобаються, ‒ а це сказала дрібненька, ще не дуже стара бабуся, у котрої в гострому погляді горить непереборна цікавість до нових людей і котрій ці раптові відвідини, видно по всьому, страшенно подобаються, і вона не проти поговорити ще і ще...

- Вівсяна каша смачна з молоком буває! - додає ще голосу хтось із хворих.   

- А що сьогодні хворим лікарні буде на обід? - повертаюся до буфетниці (каюся, не познайомилася із нею, як годиться, відразу, тепер дізнаюся: це Антоніна Данилівна Ладєєва), що орудує тут сьогодні роздачею, та старшої медсестри відділення (Юлія Олександрівна Базалій), котра пильно наглядає за процесом.

- Сьогодні - рибний день, ‒ каже Антоніна Данилівна. - Отож, і борщ український сьогодні з рибкою.

- Старовинний народний рецепт...

- Черпак буде той самий ‒ на п'ятсот грамів. Картопля смажена на другу страву, 305 грамів, плюс шматочок риби у 120грамів. Хліб - 125 грамів. Солодкий чай.

- Чому саме 305 грамів картоплі, а не рівно 300 чи 310?..

Антоніна Данилівна знизує плечима:

- Наше діло - точну норму дати... Не ми встановлюємо.

Юлія Олександрівна підтверджує це.

- А на вечерю що сьогодні буде?

- Молочний суп із макаронів, 400грамів, хліб - 100 грамів. Солодкий чай, 200 грамів.

          Ну, от тобі й «смертельна» пайка...

Але що там іще у «Роксолані»сказано було про голодуючих у цій лікарні інвалідів?.. Дістаю газету, аби нічого не забути запитати-перевірити. Ага, про інвалідів...

Медпрацівники відділення й співробітники їдальні говорять мені, що для пільгових категорій хворих(приміром, ветеранів Великої Вітчизняної війни та прирівнених до них законодавством України), а також хворих на туберкульоз є додаткове, друге снідання об 11-й годині. Меню його ще більш посилює і так посилений відносно решти хворих денний раціон.

           Зрозуміло: тут - не ресторан, не курорт. Не зрівняти звичайнісіньку лікарню й із лікувальними закладами для тих,хто пише і хто розпоряджається статтями державного бюджету, особливо для найнещасніших категорій населення України. Так, це - сучасна звичайна українська лікарня. І пундиків - немає, хоч запали! Але, погодься, читачу, на такій щоденній «пайці», як бачимо зараз ми з тобою самі, навіть упродовж довгого часу дистрофіком явно не станеш.

            І все ж я, напівобернувшись до медсестер, розмовляючи з ними, вперто достоюю у їдальні, подаючи боковим зором«косяки» до неї, екзаменуючи терпіння медиків, до того моменту, коли хворі почнуть, як пише обласна газета «Роксолана», «...змітати зі столу крихти хліба».Та ніхто жодного пальця не слинить, аби зібрати з клейонки хоча б окремі, хоча б дуже крупні крихти, як це полюбляю робити я після відвідин Музею блокади Ленінграду...

Виходячи з відділення, відразу під дверима, на сходовому майданчику натикаюся на жіночку у білому халаті. Вона сильно нервується: явно хоче багато чого сказати, й усе відразу. Працівник не цього, п'ятого, відділення, тому чекає на мене саме тут, аби не взівати.Представляється: Людмила Іванівна Кравченко, була колись у цьому відділенні буфетницею, по інших відділеннях також, працює і зараз. Дуже схвильовано говорить:

- Прочитала ту статтю у «Роксолані»...я у шоці була! Особливо за інвалідів... як же таки несправедливо! Лілія Павлівна б'ється, щоб їм і масло було, і сир голандський. Соки різні! При ній... ‒ жінка від внутрішнього бурхливого гніву вмовкає: забракло повітря.

Шокуюча інформація

         Ну що ж... Пора, вочевидь, згідно із Законом України «Про інформацію», твердо висунути перед головним лікарем вимогу дати мені  можливість ознайомитися з документами. Перш за все, звичайно, мене цікавлять ті, що «за темою»: котрі стосуються харчування хворих лікарні. Невже ж така поважна у регіоні газета, як«Роксолана», зовсім надаремне писала б цілу статтю «КРИВЕ ДЗЕРКАЛО пані Неофітної, або чому голодують психічно хворі?» під неабиякою рубрикою: «Жахи2-ї обласної лікарні», передруковуючи інформацію аж самого «Голосу України» ‒найголовнішого її державного, дуже голосного рупору?! Та ще давала б отакий розкішно-вбивчий колаж на своїй першій полосі?! Реклама, приміром, на ній коштує дорожче, аніж на «газетних задвірках». І так є у будь-яких виданнях, і дизайнер, як розумію, трудився над колажем ретельно, немало.

           Ось... У першому ж абзаці цього матеріалу (стор.4) «Роксолани» за підписом головного редактора газети Л.Меркульцевої читаємо такий вступ: «Тримали хворих на «смертельній пайці», ‒ під таким заголовком опублікована інформація у № 223 від 23 листопада 2012 року газети Верховної Ради України «Голос України». Власний кореспондент цього видання у Сумській області Владислав Жмурков пише: «У спеціалізованій психіатричній лікарні (ред.: знаходиться у с. Високому Охтирського району)нормативна добова пайка для хворих у 55,6 гривні зменшена у 7,5 рази і становила заледве 7,26 гривні. Для ліквідації порушень правоохоронними органами було внесено понад 100 приписів, за результатами яких до відповідальності притягнуто більш як 70 медпрацівників».

         Далі, відразу за текстом, вже фраза од«Роксолани: «Інформація шокуюча!»

         Таки справді шокуюча...

         Того ж таки шоку очікую і від документів, у яких передбачаю зустріти «щось таке-е-е...»

          Головний лікар Лілія Павлівна Неофітна, відразу, як тільки-но переступаю поріг:

- Ми нічого не ховаємо. І самі не ховаємося, до речі. Які вам документи потрібні?

- На основі чого ви тут розраховуєте раціон споживання харчових продуктів психічно хворими?

          Пані Неофітна дістає документ, котрий видано ще 1989 року, але який до цього моменту ніхто не відміняв.

          Отже, виданий Міністерством охорони здоров'я СРСР Наказ № 369 від 14.06.89 під заголовком «Про зміни і доповнення Наказу Міністерства охорони здоров'я СРСР від 23.04.85 №540 «Про поліпшення організації лікувального харчування у лікувально-профілактичних закладах» у розділі «Затверджую», зокрема, гласить: «Затверджую... 1) Середньодобовий набір продуктів для одного хворого у лікувально-профілактичних закладах (додаток №1; 2) Таблицю взаємозамінності продуктів при приготуванні дієтичних страв (додаток№2); 3) Таблицю заміни продуктів за білком та вуглеводами (додаток №3).       

- Згідно з цим документом формуємо цифри кількості споживання кожного продукту на наступний рік на хворих нашої лікарні (а зараз тут - 405 ліжок). Так, приміром, добова норма споживання яловичини (підкреслю ще раз: згідно з вище названим документом, котрим і нині мають користуватися медичні заклади України), становить 125 грамів. От і множимо на число хворих та кількість днів перебування їх у нас. Так само розраховуємо реальну потребу за кожною позицією з обов'язкового набору продуктів харчування.

- Ви - суворо бюджетна організація...

- Так!

- І з того, природно, витікають такі обов'язкові речі: держава зобов'язана фінансувати заклад уповні згідно з бюджетом... Бюджет у державі є Законом.

- Але... Сьогодні реальне становище таке...

     Пані Неофітна дістає зі столу документи:

- Погляньте на ось які цифри.

          Я тримаю у руках офіційну довідку цього закладу за підписом головного лікаря Неофітної Л.П., де читаю про матеріальне забезпечення лікарні: «Передбачено коштів на рік: 2010 - 17 млн. 312 тис. 183грн. 50 коп.; 2011 - 16 млн. 206 тис. 791 грн.; 2012 - 18 млн. 198 тис. 844грн. 84 коп.» І далі у графі «% від потреби (відповідно): 47,5; 34,8; 43,4»...Говорячи простіше, у кожному з останніх трьох років, відколи Комунальний заклад Сумської обласної ради «Обласна спеціалізована психіатрична лікарня №2» очолює головний лікар Н.П. Неофітна, наша держава Україна не спромоглася забезпечити лікарню навіть наполовину від її загальної (і нагальної!) потреби... Й що тут скажеш?..

       Державою практично надана така вартість ліжко-дня психіатричної лікарні у Кудрявому за вище вказаними роками у порядку хронології: 114,3 грн.; 107,23 грн.; 124,17 грн. Із цих сум, зокрема, вартість харчування на одного хворого (на його ліжко-день) становить відповідно: 11,9 грн.; 9,9грн.; 7,26 грн., а на медикаменти - відповідно: 9,31 грн.; 6,83 грн.; 4,54 грн. Для психічно хворих інвалідів відповідно на продукти харчування маємо 16,03 грн.; 16,37 грн.; 14, 36 грн., а на медикаменти - 12,3 грн.; 8,47 грн.; 4,84 грн.

       Потреба на харчування реально забезпечена державою усього на 11,9 % у 2010 р., на 9,9 % у 2011 р., і на 7,6 %за 10 місяців року нинішнього...

       Між іншим, цифри забезпечення державою лікарні коштами на медикаменти іще кошмарніші. Реально від потреби та запланованого - відповідно до названих років: на 9,3 %; 6,83% та на 4,54% за 10місяців ц.р. Тож як - із цим, хоча це вже відступ, і не за сьогоднішньою темою?

         Пані Неофітна тяжко зітхає, а заввіділенням О.І. Нечай, що саме нагодився у своїх справах до кабінету головного, вклинюється у розмову:

         - Та Лілія Павліна, де тільки може,випрошує ліки... Що ‒ дешевше, аніж за ринковими цінами, що - як гуманітарну допомогу. І з тих пір, як вона керівником тут, ми не в'яжемо хворих у нападах гострого психозу, достатньо зробити ін'єкцію відповідного психотропного препарату.

          Але не буду надто відволікати увагу свого читача од головного: харчу психічно хворих. Тож запитую головного лікаря:

          - А як же при такому становищі речей«викручуєтеся» із продуктами? Їсти ж люди хочуть щодня, і не одного разу...

         - По-перше: ті кошти, які виділяє нам держава, із усіх сил намагаємося використовувати щонайощадливіше. Сучасні жорсткі ринкові ціни - не для нас.

           - Але ж машини часу у Вас немає...

           - Треба не сидіти на місці! Шукати і просити... У тих, хто може поспівчувати психічно хворим, за котрих нікому так подбати, окрім нас. А що робити?! Зазвичай навіть родичі надто довго ними не опікуються як слід... Але добрі люди знаходяться! Треба тільки не лінуватися і шукати, й шукати їх. Так, приміром, якщо ринковою ціною яловичини за кілограм вважається (в усякому разі, нам доводять таку ціну) 41 гривня, то ми закупили цього року за ціною 38 грн. 38 коп. за кілограм. Свинину маємо закупати по 46 грн.Але нині не придбаємо її зовсім!

            - Як так?

            - Є своя свиноферма. Коли я прийшла працювати до цієї лікарні три роки тому, свиней було п'ятеро, тепер - сімдесят.

            - Ого...

            - Собівартість кілограму свинини власного виробництва - 22 гривні 19 копійок.

             - І зараз, навіть у такі часи, у вас тут є своє підсобне?.. Не пропало у вирі усіляких перетурбацій?

             - Є. І досить велике господарство!Сто гектарів орної площі.

             - Що ростимо?

             - В основному - зернові: пшеницю,ячмінь, овес, гречку, просо, сою. До речі, на 2013-й рік запланували купівлю крупорушки на власні потреби, аби не витрачати дорогоцінні кошти на обробку свого зерна на стороні. Швидко окупиться. Вирощуємо і свою зелень, редиску.

        - У газеті «Роксолана» на сторінці 4добре виділено, крупним шрифтом, у рамочці, на тлі вище згаданої статті головного редактора Л. Меркульцевої, нижче підзаголовку «Цифри» надруковано про вашу лікарню ось що (цитую):

«55,6 грн. - нормативна пайка на 1хворого

7,26 грн. - в день витрачали на харчування психічно хворої людини». 

        Так що ж це за цифри, Ліліє Павлівно?

- 55,6 гривні на добу - така вартість харчування за ринковими цінами, і це розрахувало й для таких закладів,як наша лікарня, Міністерство економіки України. А від держави, повторюсь, за10 місяців нинішнього року ми отримали коштів на харчування одного такого хворого лише на 7,26 % від норми! Ось що це за цифри насправді.

          Це підтверджує і заступник головного бухгалтера (головний був саме у від'їзді) Валентина Всеволодівна Марчук.

Тобто: чули пани дзвін...

      Жінки мовчать. Бо що, дійсно, тут можна сказати?

          Далі я хочу дізнатися побільше щодо біохімічного складу та калорійності харчування хворих лікарні.

         Доведений на добу норматив дієти №15 (загальної) такий. Білки: 90 - 95 грамів, жири: 100 - 105 грамів; вуглеводи: 400 грамів. Калорійність добового набору страв має бути 2800 - 2900кілокалорій. У цій лікарні за 10 місяців нинішнього року обов'язкових цифр дотрималися таким чином. Білки: 109 грамів, жири: 80, вуглеводи: 430. Фактично досягнута така загальна калорійність продуктів на день на одного хворого - 2847кілокалорій. Нормативи фактично витримано, у тому числі й за рахунок офіційно дозволеної взаємозамінності продуктів.  

           Щодо дієти №11 (вище я обіцяла тобі,мій читачу, сказати про це детально, отож: це посилена лікарняна дієта саме для інвалідів Великої Вітчизняної війни та інших подібних, пільгових, категорій, а також для хворих на туберкульоз). Білки: 100 - 130 грамів; жири: 100 - 105грамів; вуглеводи: 400 - 450 грамів. Загальна калорійність такої дієти має бути у рамках 3000 - 3400 кілокалорій. Який же маємо фактаж у цій лікарні? Білки: 100 грамів; жири: 102 грами; вуглеводи: 446 грамів. Загальна калорійність продуктів на одного інваліда на день - 3025 кілокалорій.

           А поцікавлюся-но ще й тим, які конкретно інградієнти увіходять до страв, що їх готують у цій лікарні для хворих. З офіційних лікарняних документів (за підписом Л.П. Неофітної та виконуючого обов'язки заступника головного лікаря з економічних питань Д.С.Чурінова) щодо раціону психічно хворих, вичитую: хліб; борошно; макарони;крупи: гречана, вівсяна, манна, ячнева, перлова, пшенична, рис, рисова січка,пшоно, горох; овочі: картопля, капуста, буряк, морква, цибуля, огірки солені,кабачки; м'ясо: яловичина, свинина, кури, четвертинки курячі; риба свіжозаморожена; молоко, масло вершкове; олія; яйця; цукор; томатна паста;сухо- та свіжі фрукти; чай, сіль.

       «Але це все - на папірцях!..» ‒ скаже мій, без сумніву, прискіпливий читач, лукаво жмурячись. Тож підемо разом по коморах та погребах Другої обласної психіатричної?.. Таки ходімо, читачу! Я теж, як і ти, надзвичайно недовірлива та іронічна. Й прискіплива. Мене, як ти,може, пам'ятаєш, хлібом не корми - дай знайти недолік. Вади професії... Тож пішли! І разом з фотоапаратом. Так надійніше. Документувати. І я захопилася...Темою. Може, щось-таки «нариємо» на натурі...

Справжня натура:

свинство

          Але воно тут таки справді відмінне.Особливо дивує племінний хряк... Скільки ж у ньому центнерів? Чотири... п'ять...

- Де такого взяли?!

- Я за ним пів-України об'їздила! - відповідає пані Неофітна, із явним задоволенням зблиснувши на мене гордим поглядом. - Тепер потомство наших свиней вже не вироджується, як раніше це тут було - від близькоспорідненого схрещування. 

...Такого розкішного екземпляра я не бачила навіть на московській ВДНГ у її кращі часи. Величезний, він до того ж розумний і хитрий: дуже акуратно, потихеньку піддіває своїм п'ятаком «замок» із дроту (сприймаючи, вочевидь, його за клямку), яким скручені дверцята вольєру.Мабуть, є попередній вдалий досвід!.. Але проволока не піддається, хряк потроху вже нервує, ревно поглядаючи на свій гарем біля протилежної стіни свинарника. А у гаремі... Справді, є з-за чого нервуватися голові «прайду»: свинки у цьому підсобному - залюбуєшся. Одна, вже підросла, але все ще юний підсвинок, ‒ така собі напрочуд весела екземплярина, стає на задні ноги, спираючись на сітку вольєра, лізе мало не до об'єктиву фотоапарату. Задоволено похрокуючи, позує пи́ском, засніженим свіжою тирсою з підстилки.

          Пані Неофітна, котра супроводжує нас,нагадує:

- Я ж казала, що наші свині люблять позувати фотокорам!

       Але найбільше мою увагу привертають дивні юні особини: це не просто кошлаті свині - вони, наче ніжна сіра смушка ягнят. Хтось іззаді жартує:

- А не пробували їх ще й стригти на вовну, як овець?..

       Таки справді симпатичні мутанти! І поголів'я їх все зростає: он, уся в дрімоті, здоровенна свиноматка флегматично,як і належить матері-годувальниці, не звертаючи на нас аніякісінької уваги, порає своїх            поросят, а потім спересердя запхала їх купою до кутка клітки: доки можна ссати?!. Поснули...

коні-економісти

       Їх тут поки що троє. Сім'я. Але економлять великому господарству Другої обласної психіатричної досить великий літраж бензину. У противному випадку спробуй - поїзди раз-у-раз за гроші такою великою територією і лікарні, й підсобного! А то - на підніжному кормі - на паші. Он вони - ще потроху пасуться й на самісінькому початку першого місяця зими. Доки  погода із нами й з ними люб'язна,яко із сиротами...

по засіках

          А тут, як на мій погляд, найцікавіше.Керівник закладу Л.П. Неофітна провела мене всіма продуктовими коморами лікарні. Разом із завідуючою продуктовими складами цього лікаряного закладу С.М. Моісєєнко йдемо то в одну, то іншу комору, навідуємося до великої новітньої холодильної камери, до старих глибоких похідних погребів.

           Ну і що тобі сказати, мій читачу, на підсумок такої екскурсії? Знову втомлювати тебе десятками й десятками чисел тоннажу-літражу, змушуючи продиратися крізь ліс цифр? Чесно кажучи, я й сама вже од них тут втомилася. Та ти й сам усе бачиш на знімках. Тонни й тонни зерна. Заготовок овочів (свіжих і засолених у поліетиленових бочках) - власних і закуплених за низькими цінами. Он - гори цибулі у сітках. Куплена. Картопля крупна, вібірна - теж закупка. Ці та інші подібні вимушені закупки, шановний читачу, можеш віднести до недоліків: землі у підсобному - мало! Сто гектарів -це невелике поле. А от робочих рук із сусідніх Кудрявого, Високого та інших,нині депресивних сіл, впевнена, стачило б. Тож, звичайно, можна було б і ліквідувати такий недолік, як вимушені закупки, та... далі додумуй, шановний мій прискіпливий, вже сам! Що я тобі усе розжовую та розжовую, як дитяті... А я ж хочу тебе поважати, і по-дорослому таки.

           Ось зараз скажу лише про те, про що зі знімків не дізнаєшся. Свіжозаморожену рибу пані Неофітна скеровує своїх підлеглих закуповувати виключно так званого сухого заморожування, тоді не доводиться з неї «варити воду». М'ясо у холодильній камері - тільки дуже свіже,аби не залежувалося. У наземних складах не пахне абсолютно нічим. Така чистота,і вологи немає.    

Про тюрму

       Ні, я зовсім не любителька «смажених фактів» чи якогось гнилого потягу до криміналу.

       Я просто хочу сказати про ризики. Вони є у будь-якого керівника. А особливо у того, хто «сидить на бюджеті», ‒ просто гігантські. Крок вліво чи крок вправо від магістрального, законодавчо закріпленого прямолінійного шляху Його Величності Бюджету і - тюрма.

       Тому, коли прочитала у вищезгадуваній статті «Роксолани» про «криве зеркало пані Неофітної» щодо голодування хворих у лікарні, яку вона очолює, ось таке: «Для ліквідації порушень правоохоронними органами було внесено понад 100 приписів, за результатми яких до відповідальності притягнуто більш як 70 медпрацівників», замітила собі: обов'зково буду вимагати від «героїні» показати ці приписи. Вона показала. Без вагання.Усі, які були за три роки керівництва. Їх не так багато. Про число «100» мови взагалі бути не можен... Зауважень - також. А з тих, котрі є...

        Стосовно голодування хворих, навіть щодо харчування їх у цій лікарні ‒ НЕМАЄ ЖОДНОГО (жодного, підкреслю) припису.

          Який пасаж!..

         Але це ще не все, мій читачу...

         Найцікавіше чекає на мене попереду, а значить, і тебе.

         «...до відповідальності притягнуто більш як 70 медпрацівників» ‒ написано у «Голосі України» та «Роксолані».

        Лікарів у цьому закладі - лише 22людини. Тож притягували до відповідальності, окрім них усіх, ще й медсестер,санітарок?..

       Дивно?

       Факт же - той, що не притягували нікого.

       А якби сталося справді так, як оце написали вищезгадані газети - прокрався б великий колектив (аж 70 чоловік,вдумаймося у це число!), то вже ж хоча б один із них, та сидів у тюрмі. Чи не так?

Натомість осуду - поміж флагманами сучасної медицини

         Шила у мішку не втаїш. Хіба б поважали пані Неофітну колеги, тим більше - старші, коли б вона влаштувала у підпорядкованій їй лікарні голодомор?     

         Тож читаю ще ось який цікавий документ. «Диплом. Нагороджується Лауреат Загальнонаціонального проекту«Флагмани сучасної медицини» Комунальний заклад Сумської обласної ради «Обласна спеціалізована психіатрична лікарня №2» за вагомий розвиток у розвиток іміджу охорони здоров'я України. Голова комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я Тетяна Бахтеєва, президент Національної академії медичних наук України Олександр Возіанов". І таких дипломів - вже не один за ці три роки, що лікарню очолює Л.П. Неофітна.

        А ось подібна ж Грамота, якою лікарня нагороджена у цьому році, за підписом тієї ж Тетяни Бахтеєвої та президента Національної академії медичних наук України Андрія Сердюка. І така ж точнісінько Грамота - Л.П. Неофітній. Й уже також не одна. До речі, все це справжнє багатство головного лікаря лежить у неї у робочому столі, й досі не розвішане по стінах.

Охтирський туберкульоз

          У нас сприятливі природні умови для його швидкого поширення: містечко Охтирка лежить у низині, ізда́вна болотистій місцині. Й навіть дворяни вимирали тут мало не цілими сім'ями, як мені достеменно відомо з нашої історії. А вже нинішні соціальні умови...

          Й у нас, як і повсюди нині в Україні,повно-повнісінько бомжів, маргінальних сімей. Загальна обстановка така, що на повсюди розповсюджувану інфекцію наражаються навіть відмінно забезпечені сім'ї і навіть хворіють, хоча, звичайно, приховують це.

           Депутат Охтирської міської ради Л.П.Неофітна виступала й виступає проти ліквідації у нашому місті протитуберкульозного відділення ЦРЛ. І навіть за це їй дорікнула Л.Меркульцева: «...те, що з центру міста прибрали розсадник туберкульозу - це антигуманно з її точки зору». А що хворих на туберкульоз без цього стаціонарного відділення нині запрошують на лікування до інфекційного відділення Охтирської ЦРЛ поруч з родильним та іншими (як це було ще у земській лікарні сто і більше літ тому!..), де лікуються хворі навіть на тяжкі форми грипу чи пневмонію?.. А що деякі з хворих на туберкульоз, не маючи можливості чи бажання їхати до дальніх протитуберкульозних центрів, розпорошуються тут самі і розпорошують поміж нами свою активну паличку Коха?.. То нічого?..   

Колего, пригадаймо свого першого редактора

                   Наприкінці 70-х - на початку80-х ми - цілий гурт жовторотих «журналістів» (так-так, лише у лапках! тоді жоден - ще без спеціальної освіти й досвіду) - прийшли на заміну фронтовій когорті газетярів, що якось майже усі разом і одночасно «відлітали до вирію».Прийшли ми до своєї першої редакції, котрою керував журналіст М.С. Мотренко.Вже потім були й справжні університети, і вони дали нам так багато. Але оті три мотренківських постулати, котрі й нині - золотий капітал...

                    Постулат перший: ніколи й нікому не вір на слово, яким би переконливим воно не видавалося. Вимагай документи,питай думку багатьох людей і - виробляй своє власне бачення того, про що писатимеш.

                    Постулат другий: коли вже всівся писати, думай над кожним словом, над кожною цифрою: як відповідатимеш за них у міліції, прокуратурі, суді? Немає незаперечних доказів - не пиши!

                    Постулат третій: берешся когось критикувати - згадуй знаменитого публіциста Анатолія Аграновського,котрий сказав: навіть коли пишеш про карного злочинця, котрого вже засудженого судом, і навіть якщо апеляція його відхилена, й копії усіх отих судових рішень у тебе в руках, однак, хоча б і на край світу полети, аби поглянути у вічі тому, про кого збираєшся писати!

Після сказаного

       Я знайшла в інтернеті архів номерів«Голосу України» та сайт «Роксоланы-Макси».

        Злощасна крихітна малопомітна замітка -всього у 17 рядків тексту на одну вузесеньку колоночку - у самісінькому низу лівої сторони кольорового розвороту «Новини» головного газетного видання Верховної Ради: http://gazzzeta.com/zine/?tcod=8172 

         Діаметрально протилежні думки людей під фантастичними ніками внизу яскравого, кричущого колажа і статтею того ж змісту «Роксолани» ‒додаткова ілюстрація «сенсаційної новини» ‒ у всесвітній павутині: http://roxolana.com.ua/aktualnaya-tema/krive-dzerkalo-pani-neofitnoї-abo-chomu-goloduyut-psixichno-xvori.html Як і зазвичай: хтось -захищає, хтось - гудить. Найбільше запам'ятався натяк однієї особи на фанатичність пані Неофітної. Авжеж, то дратує людей інфантильних: хтось дуже вперто б'ється за суспільне («Чудне!»), а не за своє особисте. Це так незрозуміло... Особливо на фоні загальної збайдужілості та замкненості на суто особистих інтересах.

          Тож стосовно того, чого сьогодні не може дати держава хворим у лікарні поблизу приохтирського Кудрявого: «пундиків».А психічно хворим, як і усім, хочеться смачненького-солоденького. Агов, хто небайдужий! Скинемося? Домашнього, а чи купуваного... Хто скільки може. Я - меду на почин.

            Усі, з ким я бесідувала у Комунальному закладі Сумської обласної ради «Обласна спеціалізована психіатрична лікарня №2», не бачили в очі на території лікарні авторів замітки, колажу, статті, не говорили з цими газетярами по телефону а чи у Скайпі.

м. Охтирка - с. Кудряве - м.Охтирка.

4 - 9 грудня 2012 р.