Напередодні Дня Незалежності України наш земляк (точніше, житель приміського села Пологи) Ілля Павлович Батюк удостоївся високої державної нагороди - медалі "За врятоване життя". Її пологівцю вручив у Сумах особисто голова облдер­жадміністрації Юрій Чмирь.

Дещо згодом вже від районного керівництва він одержав почесний подарунок - годинник. До речі,нага­даємо, що іще 2004 року І.П. Батюка нагородили орденом "За відвагу у надзвичайній си­туації" II ступеня. Подібні відзнаки ніколи не бувають формальністю. Аби їх отрима­ти, потрібні здатність на самопожертву і ризик власним життям заради порятунку чу­жого. Насамперед, про ці якості ми й говорили в ході на­шого інтерв'ю з героєм дня.

- Вітаємо Вас Із заслуженою нагородою! Будь ласка, роз­кажіть про себе І нагадайте нашим читачам, за які саме вчинки Ви її одержали?

- Сам я з Поліг.Працюю в ВАТ НГВУ "Охтирканафтогаз" помічником фахівця з ор­ганізації майнової та особис­тої безпеки (по-простому - охоронцем). Що ж до вчинків, то така вже, видно, в мене до­ля - рятувати людські життя. Таких випадків на моєму віку трапилося вісім. Причому офіційно зафіксованих з них - тільки два. Отже,все почалося з того, що в мене... заболів зуб. І от 14 жовтня 2003 року, саме на свято Покрови, я приїхав до охтирського стоматолога-приватника. Але той мене відправив: "Не буду я тобі рвати того зуба! Він у тебе як сонце! Піди краще погуляй го­дини дві, а вже як не переста­не боліти, приходь - вирву!"Тож я й пішов і вирішив зайти на міський продовольчий ри­нок. Бачу, там біля громадсь­кого туалету зібралася велика юрба людей. Зсередини доли­нав крик дитини. Зазирнув, вибачте на слові, у дірку. Не­мовляти вже не було видно. І що ж? Довелося туди пірнати! При цьому я порізався об бите скло. Малий (потім з'ясувало­ся, що то був хлопчик) виявив­ся на глибині десь метра з півтора.Коли я його витягав, він вже не кричав. Добре, що там внизу було щось на зразок сходинок, а то б я й не виліз... Ну а далі викликали швидку, яка, на щастя, приїхала дуже швидко. Немовля відвезли до лікарні. Мені ж дали змогу відмитися й переодягтися. Не­забаром за допомогою міліції знайшли матір: вона лежала непритомна в себе на городі. Її теж врятували, а згодом і ви­правдали: мовляв,себе не пам'ятала, діяла у стані афекту. А з хлопчиком (до речі, його назвали Ілля) зараз все нор­мально. Він ходить до школи, гасає містом на велосипеді. А найцікавіше те, що мій зуб після того перестав боліти і вирвав я його тільки недавно, тобто майже девять років по-тому!

- Це перший зафіксований випадок. А другий?

- Другий стався наприкінці червня 2004-го. Ми з сином відпочивали на березі Ворск­ли праворуч від нового мосту. Аж бачимо: тоне дівчина. Син, який плаває краще, ніж я,відразу кинувся у воду. Але дівчина в паніці ухопила його мертвою хваткою за руку та шию, тож тонути почали вже обидва. Що мені залишалося робити? Звісно, я поплив до них. На щастя, відстань до берега була відносно невелика та й глибина приблизно метра два з половиною. Тягнути їх по поверхні я не міг ніяк: браку­вало сил. Тож я занурився у воду, дістав ногами дна й по­чав їх тягнути, йдучи по дну. Сам не пам'ятаю, як опинився на глибині, де мені вже було по підборіддя, а під ногами слизь­кий мул. Тут саме на допомогу прийшла одна літня жінка, яка кричала: "Тягнись до мене!" Я відчайдушно рванувся і ми бу­ли врятовані. Син йшов сам, хоча й був весь синій. А дівчи­ну, яка встигла наковтатися води, довелося трохи відкачу­вати.

- А що ж, так би мовити, "не­офіційні" порятунки? Взагалі, люди Вам за це хоч дякували?

- По-різному траплялося. Наприклад, вже чимало років тому в нас у селі я побачив на вулиці хлопця. Він лежав під парканом, вочевидь, п'яний. А надворі зима, мороз градусів 20-25 і хлопчину вже почало притрушувати сніжкомі Тут трапився ще один перехожий І ми з ним кинулися до хлопця, почали його тормошити. Тут він опритомнів і як закричить від болю, як "рване" по вулиці: "зашпори" зайшли! Зараз це вже солідний мужик. Одружив­ся, кинув пити і при кожній зустрічі мені дякує. А іншим ра­зом я спихнув з рейок само­губця ледь не перед самим поїздом. Так він не тільки опирався, а й бив мене: яка вже там вдячність!

- Ризикнути власним життям здатний не кожний... А який з таких випадків був найст­рашнішим?

- Це сталося зі мною ще 1975 року. Я тоді служив у армії в Оренбурзі. Бачу: на залізничній колії, прямо під поїздом грається 5-річний хлопчик - циганча. Я до нього, а він почав від мене тікати. І саме тоді, коли ми обидва були під поїздом, той почав повільно рухатися! Уявляєте?! Єдине, що мені залишалося, так це притиснути своїм тілом хлопчину до шпал і сподівати­ся, що поїзд нас не зачепить. Отямився я вже в лікарні. Вия­вилося, що фізично ніхто з нас не постраждав, але через пси­хологічний шоку мене виникли великі проблеми зі здоров'ям, які іноді дають взнаки й досі. Тоді ж я пролежав у шпиталі два місяці. А цигани на знак вдячності влаштували для на­шої частини концерт! До мене ж, аж доки я не відслужив, приходили практично щодня, пропонували гроші, різні делікатеси.Гроші я не брав, але від їжі не відмовлявся. Та­ка от історія...

- Дякуємо за розмову! Ба­жаємо здоров'я, довголіття, і, якщо вже так станеться, нових порятунків!

Записав Сергій Яковенко