Реклама

влажн.:

давл.:


Главная arrow Наш город arrow Земляки arrow Пам'яті охтирчанина, героя-фронтовика Івана Камзела
Пам'яті охтирчанина, героя-фронтовика Івана Камзела Печать
Автор Газета "Город А"   
26.08.2012 г.

Коли ми думаємо про мертвих - згадуємо живих: прадідів, батьків, бо схожі ми на них.

Мої прадіди не повернули­ся з фронтів війни, але рідним завжди хотілося, щоб у нашій родині був "свій фронто­вик". Таким для нас став офіцер-танкіст, справжній фронтовик Іван Максимович Камзел. На жаль, тепер був, бо цього року, буквально за кілька днів до всенародного свята - Дня Великої Перемоги - зупинилося серце героя - одного з небагатьох охтирчан - учасників бойових днів, для кого війна не пахла тилом, не перебу­вала в обозі, а рвалася снарядами і кусалася кулями на передовій.

Чотири місяці минуло, як Іван Мак­симович на вічному безсмертному п'єдесталі поруч з дружиною, трьома їхніми дітьми, певно, за одним сто­лом з колишніми однополчанами, чию незриму присутність ми відчу­ваємо, щоразу проводжаючи погля­дом журавлиний ключ.

Івана Максимовича більше немає поруч, але пам'ять про нього живе в нашій пам'яті, у спогадах.Мені пота­ланило, що доля дарувала мені щиру дружбу з ветераном. Чим можу віддя­чити йому за мирне небо? Тільки роз­повіддю, яким він був. Це немов запізнілі квіти -на місце вічного спо­чину героя.

Щороку 9 травня,скільки себе пам'ятаю, ми зустрічалися на урочис­тостях у центрі міста. Тоді у дворі ро­динної оселі, де живуть мої дідусь і бабуся, піднімали келихи тільки шам­панського (бо так вирішив, Іван Мак­симович) за перемогу, за пам'ять, за майбутнє. Звичайно, співали пісень воєнних літ і обов'язково відому "День Победы", причому ніхто не при­ховував сліз: ні сивочолий бойовий офіцер-танкіст, ні мої дідусь з бабу­сею, що виросли сиротами, ні мої батьки, ні я.

І щороку, наче вперше, ветеран розповідав про війну, як сам чотири рази горів у танку, як тяжко поране­ний, стікаючи кров'ю, лише скрего­тав зубами від безсилля і розпачу, бо не міг допомогти друзям. Як зимував просто у бойовій машині при тридця­ти градусному морозі, коли стіни тимчасового притулку покривалися сан­тиметровою памороззю. Як було за­стряли в болоті, а німецький солдат прогулювався зверху по броні. Ко­жен орден, кожна медаль на святко­вому піджаку мого героя була підтвердженням тим, як казав Іван Максимович, фронтовим будням.

Ветеран пригадував:  "Коли розпо­чалася війна, мені йшов вісімнадця­тий рік. Я, як і багато моїх ровесників, так і не пізнавши дівочої ласки і лю­бові, добра від людей, не побачивши принад світу,став воїном, солдатом, захисником Вітчизни. Ми, юні, дали клятву на вірність рідній землі. Пообіцявши, що не пошкодуємо ні крові, ні молодості, ні життя,аби лише вбе­регти батьківщину, своїх співвітчиз­ників від фашистського поневолення. Це зараз дехто з молодих-нерозумних говорить, що ми даремно проли­вали кров на фронті, краще б нас пе­реміг фашист, і що ми жили б як у Німеччині. Так може говорити лише той, хто жодного разу не бачив сма­леного вовка".

Пам'ять Івана Максимовича міцно тримала події війни, тож він згадував буквально: "Боже, як страждали наші солдати, стоячи в окопах по коліна в воді. Як їх обливав дощ,замітали сніги, прасували бомбами ворожі літаки. Але оборонці не допускали й думки, що можна віддати бодай клап­тик рідної землі, свій народ на поталу ворогу. Вони не думали про смерть, не боялися її чорного покривала, бо знали,що мають жити, аби громити фашиста. У перерві між боями солда­ти і офіцери, покурюючи махорочку, мріяли про той щасливий час, коли закінчиться війна, усі заживуть радісно і щасливо. Буде вічне свято і добро на землі, а ті воїни, які відміря­ли чималий відрізок свого життя, про­сили молодих: "Коли нас не буде, ви зустрінете світло нового дня, будь ла­ска, порадійте за нас, візьміть і наші непрожиті дні".

«Чотири рази за війну я горів у тан­ку. Останній раз у 44-му вже в Ру­мунії. Пригадую той останній свій бій. На нас сунули німецькі танки, не знаю, скільки їх було, але не бачили краю. Двох ми з екіпажем підбили, а потім ворожий снаряд влучив у нас. Не пам'ятаю, як я увесь у крові, наче підранений кабан, вибрався з палаю­чої машини. Мені відірвало руку, очі заливало солоною рідиною, я чув, як кричали,волали про допомогу мої то­вариші. Не пам'ятаючи себе від болю, страху,розпачу, звалився з танка. За хвилину пролунав вибух - мої друзі загинули"...

Я чимало прочитав про гро­зове минуле. Дивися ху­дожні, документальні фільми, не раз доводилося слухати спогади фронтовиків, але сприймаю кляту війну тільки так, як про неї оповідав Іван Максимович, і горджу­ся, як і вся моя родина, що у нас був "свій ветеран".

Доля у нього дуже не проста. Усе життя тяжко працював, поховав дру­жину, пішли з життя невиправдано рано усі його троє дітей, серед них син - бравий полковник. А ветеран продовжував жити на радість онукам і правнукам. Іван Максимович оби­рався депутатом міської ради і актив­но працював у міській раді вете­ранів. Практично до останньої хвили­ни (і це не перебільшення!) допома­гав місцевому сільгосппідприємству доглядати за овочевим полем. Після поранення йому ампутували праву руку, але колишній солдат не здався - усе життя проїздив на автомобілі, та так вправно,що жодного разу не по­трапляв у ДТП. Як він постійно повторював, що не має права коритися долі і повинен жити і за тих своїх од­нополчан, які молодими пішли за не­бокрай.

... Минулого року наша традиційна зустріч, на жаль, уже не відбулася. Тоді несподівано після виступу на міському мітингу біля пам'ятника за­гиблим охтирчанам (це було останнє всенародне звернення до людей), Івану Максимовичу стало зле. Поча­ло давати збої серце майже дев'яносторічного солдата війни. Запропону­вали медичну допомогу - відмовився. Пересиливши біль, сів за кермо власного автомобіля, як колись бой­ової машини, і подався додому. А уже вранці Іван Максимович був у полі. Пізніше зателефонував моїй мамі, з якою підтримував особливо теплі стосунки, весело заявивши, що це тимчасове непорозуміння незаба­ром мине і вони, як завжди, за кели­хом шампанського надолужать прогаяне і ще поспівають фронтових та українських народних пісень.

... Ми готувалися наступного квітня відзначати його 90-річчя. Іван Мак­симович мріяв у ресторані зібрати за великим столом чисельну свою роди­ну, друзів, колишніх колег. Не судило­ся. Але усі, хто знав ветерана, будуть пам'ятати про його подвигу Великій Вітчизняній війні, його не менш ге­роїчне трудове життя, його щиру до­помогу і підтримку.

Мабуть, варто у нашому краєзнавчому музеї облаштувати хоч невеличку експозицію, присвячену герою-танкісту, зберігши для нащадків його особисті речі, нагороди. Перекона­ний- Іван Максимович Камзел на це заслужив! Це потрібно нам, живим!

Владислав Розторгуєв, студент-журналіст СумДУ

 
on-620120_pro_mar.gif

bezp.gif

doma.jpg

Реклама

express.gif

Реклама

pas.jpg

Загрузка...

Реклама