Здавалося б,нічого особливого немає в охтирській родині Шевченків: батько, Дмитро Васильович, працює оператором з видобуту нафти і газу в НГВУ; мати, Ірина Вікторівна, до­могосподарка; 12-річний син Богдан; дві донечки - 7-річна Діана та 4-річна Аліна. Так, нічого особливого, крім того, що всі діти в цій сім! Прийомні!

Як кажуть, шляхи Господні несповідні і долі людські часом переплітаються абсолютно несподівано.Це у повній мірі стосується й наших героїв. Так сталося, що у Дмитра та Ірини після десяти років шлюбу не було дітей. Ситуація прикра, але вихід потрібно знаходити завжди! І ось подружжя прийняло тверде рішення: потрібно взяти прийомну дити­ну (так-так, спочатку мова йшла лише про одну дитину -дівчинку!). Але одна справа вирішити і зовсім інша - втілити це рішення в життя. На цьому шляху охтирчанам довелося подолати чи­мало перешкод. Після звернення до міської служби у справах дітей вони почали збирати необхідні документи, що зайняло в них добрих 3-4 місяці. Також пройшли медкомісію і на­вчання в Сумському обласному центрі соціаль­них служб (лекції, тренінги тощо). За словами Дмитра Васильовича, на цьому етапі деякі кан­дидати у прийомні батьки відсіялися: випробу­вання здалися їм надто складними. Але наші земляки пройшли через них гідно та отримали найкращі характеристики.

Сталося це, до речі, вже майже чотири роки тому, у 2008-му. І ось настав найвідповідальніший момент - час вибору дити­ни. За допомогою сумських соцпрацівників Дмитро та Ірина знайшли своє щастя і долю в... Лебединській районній лікарні. Саме там тоді знаходилися 8-річний Богданчик і ще зовсім малі Діанка та Алінка. Їхня рідна мати на той час вже була позбавлена батьківських прав, а дітлахи у жахливому стані і з купою хронічних болячок, як ми вже знаємо, знайшли собі при­тулок лише у медичному закладі. Охтирчанам особливо припала до душі Діана. Але ж не роз­лучати справді брата й сестер! І Шевченки на­важилися на дійсно доленосний крок, взявши до себе в родину усіх трьох!

Зараз, уже майже чотири роки потому, мож­на тверезо проаналізувати наслідки цього вчинку. І вони безумовно позитивні! Правда, спочатку прийомній родині було таки непросто:мінімум півроку дітей довелося лікувати. Крім того, різко змінився сам звичний за багато років спосіб життя. "Вдома, - з усмішкою згадує Дмитро Васильович, - не залишилося жодної цілої книжки. Чашки теж билися дуже часто.Ну то й нічого: купували нові!" Було б перебільшенням сказати, що и нині з дітьми все ідеально: наприклад, ще залишає бажати кращого їхня любов до порядку(звичка заправляти за собою ліжка тощо). Однак все це дрібниці в порівнянні з головним: родина Шевченків (на сьогодні вже фактично багатодітна!) живе щасливо та гармонійно. Старші діти ходять до школи, допо­магають батькам по господарству (приміром, Богдан підмітає, взимку прибирає сніг). У вільний час охтирчани всією сім'єю їздять відпочивати на природу. Звичайно, іноді малі бешкетують, але найтяжче покарання за це -"відлучення" від комп'ютера. Головне ж, світлі, вмиротворені вирази облич як батьків, так і дітей - таке не підробиш і не зіграєш!

А як живе прийомна родина в ма­теріальному плані? Загалом, вони щомісяця отримують від держави до 7 тисяч гривень. І це справедливо: бути прийом­ним батьком це теж робота, та ще й яка! Крім того, чи багато знайдеться людей, здатних прийняти в свою сім'ю трьох (!) дітлахів з неблагополучної родини, навіть на такій"платній" ос­нові?! І взагалі, коли маєш справу з такими особистостями як Шевченки - дуже скромними, простими і водночас напрочуд світлими, мимо­волі доходиш висновку, що в нашої країни таки є майбутнє!

Сергій Яковенко