Реклама

влажн.:

давл.:


Главная arrow Наш город arrow Земляки arrow "ЗА БАТЬКІВЩИНУ" у ворожому тилу билися українські партизани
"ЗА БАТЬКІВЩИНУ" у ворожому тилу билися українські партизани Печать
Автор Газета "Город А"   
12.05.2012 г.

В радянські часи випускали чимало фільмів про Велику Вітчизняну війну. Власне, знімають їх І зараз, причому нібито на пристойному професійному рівні. Але враження все одно зовсім не те, що від старих кінострічок. Чому? Звичайно, тому, що зайняті в радянських фільмах режисери та актори самі пережили війну. А особистий досвід не замінить ніщо.

На жаль, людей з воєнним досвідом (трагічним, але Дорогоцінним!) серед нас все менше... Ось і партизанів часів Великої Вітчиз­няної в Охтирці залишилося тільки троє. Один з них - ветеран війни та педагогічної праці Іван Пилипович Желада. Напередодні свята Пере­моги охтирчанин поділився з нами спогадами про свою партизанську юність:

- Народився я1926 року в селі Плоске Носівського району, що на півдні Чернігівщини. У1941-му закінчив 8 класів, а через якийсь тиждень почалася війна. Ранньої осені наш край окупували німці, але, на щастя, в моєму селі Плоскому їхнього постійного гарнізону не було.

- То що ж Вас спонукало піти в партизани? Адже це було дуже ризиковано...

- Почалося все навесні 1943-го. На той час вже відгриміла Сталінградська битва, але ми про неї нічого не знали через повну інфор­маційну ізоляцію. Зате ми чудово знали про звірства, які чинили гітлерівці в нашому районі. Наприклад, було таке село Козари. Десь на­прикінці березня - на початку квітня неподалік від нього вбили німця. Фашисти оточили село і підпалили його. Не вціліла жодна хата. Загину­ло4800 селян і лише близько 100 з них яки­мось дивом зуміли вижити. Приблизно у ті ж дні схожа каральна акція пройшла і в нас у Плоско­му. До хати партизана Кузьми Коробки есесівці загнали весь сільський актив (46 чоловік). Кож­ному на голову виливали кружку бензину, а потім хату підпалили... Такими нелюдськими методами окупанти намагалися залякати се­лян, аби вони не допомагали партизанам. Але результат часто був протилежним: у людей виникали природні почуття обурення і помсти. От і ми зібралися якось утрьох з моїми друзями Данилом Метейком та Михайлом Кодирем і вирішили вступити до партизанського загону.

- А  як швидко вам вдалося здійснити свій за­дум?

- Далеко не відразу. Правда, на зв'язок з партизанами через одного знайомого селяни­на ми вийшли досить швидко. Але нам наказа­ли поки що залишатися у своєму селі. Тож до партизанського загону ми потрапили тільки в серпні 1943 року (добігали вже останні місяці окупації). Власне, це був навіть не загін, а ціле партизанське з'єднання "За Батьківщину!" на чолі з капітаном Бовкуном. З'єднання на мо­мент нашого туди вступу складалося з 2 полків. Нашим 2-м полком командував Микола Симоненко. Полки у свою чергу складалися з рот, а роти - з відділень. У нашому відділенні налічува­лося 8 чоловік. Ночували ми інколи по селах, інколи в лісі - у шалашах чи землянках. Їжа готу­валася на загальній кухні. Воював я з власним карабіном (стрілецька зброя типа гвинтівки, але коротша), який приніс із собою. Ми викону­вали всі бойові накази командування.Скажімо, одного разу підірвали залізницю, по якій саме їхав ешелон з німцями.Вони виска­кували з вагонів, а ми по них палили. Проте найтяжче було попереду.

- Що саме?

- У жовтні наше з'єднання отримало наказ рухатися на захід - форсувати Десну і вийти на лівий берег Дніпра. Головним завданням було допомогти переправитися через Дніпро17-му стрілецькому корпусу: уже повним ходом йшла операція по звільненню Києва.Ми, часом під жорстоким обстрілом німців, наводили пон­тонні мости з колод. А в середині жовтня наш 2-й полк відправили назад на Чернігівщину (пер­ший залишився на Дніпрі і багато хлопців з ньо­го загинули).

- Як складалася Ваша подальша воєнна доля?

- Спочатку в рідному селі я увійшов до складу винищувального загону. Ми боролися із недобитими німцями, що ховалися по навколишніх лісах. А в грудні 1943 року мене призвали до лав Червоної Армії і відправили на Далекий Схід - спочатку в Амурську область, а потім - до Хабаровська. У серпні 1945-го воював з японцями в Маньчжурії. Загалом, моя строкова служба тривала аж 7 років!

- А що було після демобілізації? Чи зберегли Ви зв'язок з друзями по партизанському руху?

- Після демобілізації я повернувся до рідного села, але провів там лише якийсь тиждень.Потім поїхав вчити­ся. Закінчив послідовно Київську школу кіномеханіків,Львівський кінотехнікум, Харківський політехнічний інсти­тут. 45 років відпрацював у системі кіно, з них 30 - викладав у Охтирському технічному учи­лищі(нині - професійному ліцеї). До речі, в Ох­тирці я мешкаю з 1960 року. Що ж до моїх друзів-односельців, то доля нас розкидала по різних краях. На сьогодні і Данила, і Михайла вже давно немає серед живих...

- Чим особисто для Вас є Перемога?

- Це, безумовно,був подвиг народу. Але ціну за Перемогу довелося заплатити страшну, неймовірно велику. І відповідальність за це у ве­ликій мірі лежить на тодішній владі на чолі зі Сталіним.

Підготував Сергій Яковенко

 
onclinik_010719.gif

bezp.gif

doma.jpg

Реклама

express.gif

Реклама
Загрузка...

Реклама