5 березня колишньому директору міської ЗОШ №8, відміннику освіти України Ніні Вісловій виповниться 80.

У нашому місті цю шановану жінку знають не лише як тала­новитого педагога. Солістка хору ветеранів, член президії міської ветеранської організації Ніна Віслова і досі у строю. Така ж життєрадісна, із блиском в очах і активною життєвою позицією.

У нашому житті фотографії відігра­ють особливу роль. Старі пожовклі світлини повертають нас у дитинство та юність, нагадують про людей, із якими колись навчалися, працювали,яких кохали. Інколи, зачаровані якоюсь див­ною магією, ми розглядаємо котрийсь зі знімків годинами, пригадуючи обста­вини, за яких він був зроблений. На об­личчі з'являється щира посмішка. А ще - усвідомлення швидкоплинності часу.

- У мене стільки фотографій, що, ма­буть, і дня не вистачить, щоб їх перегля­нути, - зустрічає мене на порозі своєї оселі шанований педагог. Увійшовши до вітальні,переконуюся, що Ніна Ва­силівна має рацію. На столі - великі і маленькі альбоми із безліччю фото­графій. ! кожна з них - дорога серцю ювілярки.

- Серце Ніни Василівни завжди нале­жало дітям, - каже Петро Тихонович, чо­ловік моєї співрозмовниці.

- Це правда, - посміхається Ніна Ва­силівна. - Я не уявляла свого життя без дітей...

Серце Ніни Віслової і сьогодні нале­жить дітям - сину Володимиру, доньці Ларисі та онукам- Андрієві і Ярославу. Вони є найбільшою втіхою для бабусі. Нині бачаться рідко(старший Андрій працює у столиці, молодший - Ярослав - студент 4 курсу Української державної академії залізничного транспорту, що у Харкові), але коли приїздять до Охтир­ки, то у першу чергу ідуть до бабусі, бо там - найкращі у світі пельмені, голубці. Такої смакоти не купиш у жодному супермаркеті.

Разом із Ніною Василівною гортаємо сторінки старого альбому. У ньому - пе­реважно чорно-білі світлини. На них - батьки ювілярки, її дитинство, навчан­ня у школі та педучилищі, перша робо­та, перше кохання...

Ніна Віслова народилася у "голодно­му" 1932-му.

- Нас, дітей, у батьків було шестеро - чотири сестри і два брати, - згадує Ніна Василівна. - У 41-му я закінчила пер­ший клас. Почалася війна, тата забрали на фронт. Мамі на той час виповнилося 33 роки, їй доводилося тяжко працю­вати, щоб прокормити нас. Я,як най­старша із сестер, у всьому допомагала неньці. До другого класу пішла лише у 43-му, після звільнення Охтирки від німецько-фашистських загарбників.

Велика Вітчизняна війна з усіма її жахіттями міцно вкарбувалася у свідомість Ніни Василівни, бо забрала життя найдорожчої людини - сестрички Зіни, якій на той час було лише вісім рочків.

- У липні 1943-го під Харковом точи­лися запеклі бої, наші війська рухалися у напрямку Охтирки,яка була окупова­на німцями. Якось фашисти узріли в небі радянські літаки, що,як потім з'ясувалося, не мали наміру бомбити німців під Охтиркою, і відкрили вогонь. Унаслідок цієї сутички загинула наша сусідка. Аби уберегтись від можливої небезпеки, ми сховалися у погребі не­великого сараю на околиці міста (по вулиці Радсело, нині - Береста). Окрім нас у тому погребі переховувалося ще з півсотні жінок і дітей. 13 серпня у місті вирували бої, близько сьомої вечора наш сарай загорівся, усі хутко почали вилазити з погреба. Згодом полум'я охопило всю споруду і вхід до погребу завалило. Під завалами залишилася і моя сестричка Зіна. Пам'ятаю, мама вискочила із погреба із молодшим бра­тиком на руках, і,розуміючи, що стало­ся, довго плакала... Після звільнення Охтирки у серпні1943-го ми перебра­лися до своєї хати, яку важко було впізнати. Снаряд, що зірвався на сусідній садибі, частково зруйнував і нашу хатину.

У 1943-му Ніна Віслова продовжила навчання. "Учням того часу доводилося тяжко працювати,але ніхто не скар­жився, - згадує ювілярка. - Усі ро­зуміли: треба якнайшвидше відбудову­вати зруйноване війною господарство, відновлювати економіку. За кожною школою була закріплена земельна ділянка, де вирощували картоплю, бу­ряки тощо. Тож після уроків ми працю­вали на землі, окрім того регулярно брали участь у суботниках, виступали з концертами у військових шпиталях. У 14 мене,однією із перших, до речі, у класі, прийняли до комсомолу".

Після школи Ніна Василівна вступи­ла до Охтирського педагогічного учили­ща. Поряд із навчанням активно зай­малася спортом. Особливо її вабили лижі. "Вперше я стала на лижі у 5 років, - згадує Ніна Віслова. - Студенткою бра­ла участь в обласних та республікансь­ких змаганнях, де неодноразово пере­магала. Якось потрапила й на Всесо­юзні змагання, у мене навіть фото збе­реглося. Пам'ятаю, тоді було дуже хо­лодно, більше тридцяти градусів з по­значкою мінус. Був сильний вітер, їхати треба було рівниною. Тоді майже всі учасники добряче змерзли, що певною мірою вплинуло на кінцеві результати".

По закінченні педучилища Ніна Віслова мріяла працювати у сільській школі. Утім не так сталося, як гадалося. Іван Денисович Голуб, на той час третій секретар обкому комсомолу, запропо­нував дівчині посаду піонервожатої у Сумській чоловічій школі №1. Ніна Ва­силівна страшенно не хотіла їхати до обласного центру - так далеко від ма­ми, братиків і сест­ричок. У неї навіть теплого одягу не було.

- Коли Іван Дени­сович запропону­вав мені роботу у Сумах, я ледь не отетеріла. Була пізня осінь, а у моєму гардеробі лише легенькі піджачок, спідниця і парадні туфлі. Ви­бору у мене не бу­ло... У той час Сумську чоловічу школу №1 очолю­вав Никифор Іполитович Саливон (ко­лишній завідувач обласного відділу народної освіти) - надзвичайно добра, лагідна та порядна людина. Зарплата у мене була невелика, частину грошей я надсилала додому, аби хоч трішечки підтримати маму з молодшими брати­ками та сестричками. Никифор Іполитович про це знав і в той же час не міг собі пробачити, що за холодної погоди я ходила на роботу у легесенькому піджачку.Якось він повів мене на там­тешню суконну фабрику, придбав шма­ток драпу і сказав: "Нехай мама (а вона була вправною модисткою) пошиє тобі пальто".

- Починаючи з другої чверті я викла­дала українську мову у сьомому класі, - продовжує Ніна Василівна. - Це були хлопці, старші від мене за віком. Дея­ким юнакам на той час було по 19 і 20 років. Спочатку мені було з ними склад­но. Зайду, бува, до класу, а вони почи­нають закидати мене запитаннями на кшталт: "А де ви вчора були?", "Що ро­бите сьогодні ввечері?". Я не знала, що їм відповісти, і якийсь час просто стоя­ла мовчки. Після того йшла до Никифора Іполитовича і просила його дати мені інший клас. Він увесь час відмовляв. А одного разу порадив мені дізнатися, який саме урок передував моєму, і прослідкувати за поведінкою учнів під час того уроку. Я так і зробила. Вияви­лося,перед моїм уроком у них була французька. Викладач увесь час щось писав на дошці і на дітей абсолютно не звертав уваги. Вони цим і користували­ся. Після уроку я зайшла у клас і кажу: "Мені за вас соромно. Це ж неповага до вчителя, який дає вам знання". Після того випадку нам вдалося порозуміти­ся.

Згодом Ніні Василівні запропонува­ли очолити шкільний відділ обкому комсомолу. Але вона змушена була відмовитися. Мама раптово занедужа­ла, молодші брати перестали ходити до школи. Ніні хотілося бути ближче до ро­дини, а життя і робота в обласному центрі цього не гарантували.

З березня по червень 1955-го Ніна Віслова працювала у іванівському ди­тячому будинку, що у Писарівському районі. Потім очолила шкільний відділ райкому комсомолу. "Ми тоді по всьому району їздили, організовували комсо­мольські бригади для збору врожаю то­що. Транспортним засобом у нас була кобила Аза. Ми її дуже любили,вміли запрягати та розпрягати. Але й пішки багато ходили. Важко було, але ми зна­ли, задля чого це робимо", - згадує Ніна Віслова.

У Охтирці на базі колишнього педучи­лища відкривається школа-інтернат. Ніна Віслова йде до пана Куликова(на той час першого секретаря міському партії) і просить направити її туди стар­шою піонервожатою. Отримує згоду.

"Робота у міськкомі була цікавою, утім я більше любила з дітьми працюва­ти. Мушу зізнатися, що якби Куликов не йшов тоді з посади, він би нізащо не відпустив мене дц школи-інтернату", - каже Ніна Василівна.

У Охтирській школі-інтернат Ніна Віслова спочатку працювала старшою вожатою, потім - вихователькою.Пара­лельно навчалася у Сумському педа­гогічному інституті ім. A.C. Макаренка за спеціальністю "Вчитель російської мови і літератури". Після інституту пра­цювала вихователем у міській школі №1.

Із 1974 по 1988 Ніна Віслова очолю­вала міську ЗОШ №8. І навіть вийшов­ши на заслужений відпочинок,продов­жувала працювати вихователем (вела групу продовженого дня). У восьмій школі сьогоднішня ювілярка є частим та бажаним гостем. Очолює шкільну ветеранську організацію.

Загалом за плечима Ніни Віслової 48 років трудового стажу, із них 44 - педагогічно­го.

У 1957-му Ніна Василівна познайо­милася із Петром Тихоновичем Вісловим (на той час студентом технікуму), своїм майбутнім чоловіком. У лютому нинішнього року подружжя відзначило 55-річчя спільного життя. Разом вирос­тили та виховали двох чудових дітей - сина Володимира та доньку Ларису, що пішли по маминих стопах. Володя ви­кладає фізичну культуру у міській ЗОШ №1, Лариса працює у приватній школі в обласному центрі. Секрет подружньо­го довголіття, за словами Ніни Вісло­вої, дуже простий: взаємоповага і довіра. "Треба вміти, як зараз кажуть, знаходити спільний знаменник у спірних питаннях, вибачати образи, не тримати у собі зла", - каже Ніна Віслова. «У в жодному разі не ревнувати, - до­дає Петро Тихонович. - Головне - по-справжньому кохати одне одного. Ко­хати серцем».

Підготував Ігор Івахненко