Головна arrow Розділи arrow Життя та люди arrow Вишивала, шила - доленьки просила
Вишивала, шила - доленьки просила Печать
Автор Газета "Лидер"   
12.07.2011 г.

На її долю випали тяжкі випробування: сирітство, війна, важка примусова праця. Але перемогло не лихо, а добро. Багатство своєї душі вона вишила на полотні

На дворі знову дощ. Прихопивши парасольку, йду вулицею рідного села. Проходжу школу, магазини, будинок культури, храм Миколая Угодника і нарешті я на місці. Стою біля маленької сільської хатинки, пофарбованої у біло-голубий ко­лір. Сьогодні я завітала до відомої Чернеччинскої майстрині і просто доброї людини Євдокії Максимівни Гопки.

Заходжу до двору - старенька зразу ж поспішає до мене. Господи­ня запрошує мене в дім.

В будинку затишно і просто. Головною прикрасою кімнат є картини-вишиванки Євдокії Максимівни. Ікони, портрети людей, різноманітні хустки та скатерти­ни... Дивлюсь на всю цю красу, і мені здається, що я знаходжусь не у будинку звичайної сільської жінки, а на престижному вернісажі. І це не дивно. Адже де ще окрім музею можна зустріти «Незнайому» ве­ликого російського художника Іва­на Миколайовича Крамського? Ця картина давно стала взірцем аристократичності і світської витонче­ності. Та невже ж не аристократка Євдокія Максимівна, яка вишила з неї копію? А ікони? Дивлячись на Божу Матір, на Миколая Угодника та інших святих, відчуваєш від них щирість і любов. Це говорить про чистоту душі майстрині, тільки до­бра людина може створювати таку красу.

- Усі вишиті мною ікони й кар­тини освячені в церкві, - розпові­дає Євдокія Максимівна. - Тож це не просто прикрашені тканини, від них виходить благодать. Я, напри­клад, коли мені важко й потрібна допомога, відразу звертаюся з мо­литвою до святого Миколая, образ якого втілила у вишитій іконі. На душі відразу легшає, і зникають усі проблеми.

Мене приємно дивує оптимізм і енергія односельчанки. Хоча жит­тєвий шлях майстрині, аж ніяк не сприяв розвитку її таланту.

Народилася Євдокія Максимівна в 1926 році. Родина була бідною. Дівчина не знала батьківського те­пла, любові, дитинства. В 1935 році маленька Дуся пішла до школи.

- Навчалась я добре - всі 5. Але бідність є бідність. В 4 класі мати обіцяла, що вона зі своєї юбки пере­шиє мені піджак, якщо і далі буду так навчатись. Як же я тоді раділа! З тканини піджак був!

- В 1940 році сталося страшне лихо. 14 травня - якраз йшли екза­мени в школі - сусідський хлопчик прибіг і сказав, щоб я йшла додому, адже мою матір вбила гроза. Я не пам'ятаю як опинилася в хаті. Впа­ла на матір, закричала, не вірячи, що вона мертва. Згодом батько по­кинув дітей і пішов жити до іншої.

Через рік розпочалась Велика Ві­тчизняна війна, незабаром Чернеччину окупували німецькі війська. Щоб якось прожити Дуся разом із сестрою ходили колгоспними по­лями, шукали у землі буряки... В 1943-ому сімнадцятирічну Дусю, ще деяких дівчат та хлопців Чернеччини відіслали до Німеччини.

- Восени 1943 року, коли одного дня я повернулась з роботи - див­люсь, сестра плаче. Відразу все зрозуміла, на столі для мене лежала повістка. Наступного дня нас зібра­ли 5 чоловік і відправили на заліз­ничну станцію. Як ми плакали! Нас посадили в товарні вагони, закрили і повезли ніби тварин. Німці слідку­вали за нами, боялись, щоб не вте­кли. На зупинці Гомель випустили і повели в холодну баню купатись. Боже мій, що це було за покарання. Нас примусили роздягтись, а потім всіх дівчат почали обливати холод­ною водою із шланга. Після бані знову закрили у вагони. 10 діб не виходячи ми їхали до Німеччини.

Привезли нас на роздільний пункт в місто Пермазенськ в табо­ри. Після комісії розділили кого куди. Нас розмістили по баракам - по 18 дівчат. Страшна картина: бараки чорні, нефарбовані, сморід і блохи. Раніше тут тримала полоне­них італійців.

Потім нас розділили по цехах на воєнний завод, який був поряд з табором. Наступного дня ми про­кинулись о 5 ранку і відразу пішли працювати. Тоді ми і склали пісню:

«Нас везли у товарных вагонах, на работу нас водит конвой.

По двенадцать часов за машиной, хоть болен и голоден, но - стой...»

Після роботи о 6 вечора всіх по­вели в перукарню, і обрізали коси. Потім сфотографували на німецькі паспорти (у мене й досі є це фото).

Кожному видали значок ОСТ, що означав «Остерегайся Советской Твари».

Після цеху я перевелася працю­вати на кухню, що була при табо­рі... Лише в неділю на відпочинок нам виділяли дві години.

Євдокії Максимівні вдалося пе­режити 3 тяжкі роки у неволі. З величезною радістю і надіями вона після звільнення поверталася на Батьківщину! Хоча рідна земля не хотіла зустрічати полонянку.

- Повернувшись з Німеччини я зрозуміла, що нікому не потрібна. В моєму будинку жив брат із дружи­ною, вони не прийняли до себе. Ма­чуха також не хотіла поділяти свій дім зі мною. За те, що я перебувала певний час у Німеччині, влада засу­дила мене на 6 місяців примусових робіт у Донбасі. В місті Первомайск я добувала камінь. 6 місяців тяжкої праці, голоду та втоми вдалося пережити. Довгий час, тим хто був в Німеччині не давали паспортів, вва­жали за ворогів. Тому мені довело­ся повернутися знову в село. Я все ж пішла жити до батька та мачухи. Працювала в колгоспі в медпункті санітаркою...

В 1951 році повернулась у свій дім і вирішила, щоб там не було, ні­коли звідси не поїду. Так і сталося. Влітку працювала на цегляному за­воді в колгоспі, а взимку - на фермі дояркою. Побудувала цегляний дім і стала обживатись. В 1973 році ви­йшла заміж. Саме тоді розпочала вишивати. Щоб зробити будинок затишним і привітним я прикраша­ла його як могла. На стінах одна за одною з'являлись вишиті картини та образи. Зараз я не вишиваю, зір не той, хоча продовжую в'язати. Ба­гато людей просять, щоб я їм щось сплела, з радістю виконую цю ро­боту...

Чим більше я дізнаюсь про долю Євдокії Максимівни Гопки, тим більше дивуюся її життєлюбству, стійкості, стремлінню створювати прекрасне. Інший давно б зламався від тяжких обставин, та ця жінка не хтось інший, вона на перекір всім бідам, що випали на її долю, стає тільки сильнішою. Продовжує за­йматися улюбленою справою, ста­ранно працює і радіє кожному про­житому дню.

Хотілося, аби на світі було біль­ше таких людей, як Євдокія Макси­мівна. Ця 85-річна жінка заслуговує величезної пошани. Вона змогла пережити багато горя, змогла стати Людиною з великої літери. Я щиру дякую їй за цікаву розповідь, за те­плу і незабутню зустріч. Дай Боже вам, Євдокіє Максимівно, міцного здоров'я і довгих років життя!

Юлія ЗЕЛЕНСЬКА, студентка Сумського державного університету

 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg