На її долю випали тяжкі випробування: сирітство, війна, важка примусова праця. Але перемогло не лихо, а добро. Багатство своєї душі вона вишила на полотні На дворі знову дощ. Прихопивши парасольку, йду вулицею рідного села. Проходжу школу, магазини, будинок культури, храм Миколая Угодника і нарешті я на місці. Стою біля маленької сільської хатинки, пофарбованої у біло-голубий колір. Сьогодні я завітала до відомої Чернеччинскої майстрині і просто доброї людини Євдокії Максимівни Гопки. Заходжу до двору - старенька зразу ж поспішає до мене. Господиня запрошує мене в дім. В будинку затишно і просто. Головною прикрасою кімнат є картини-вишиванки Євдокії Максимівни. Ікони, портрети людей, різноманітні хустки та скатертини... Дивлюсь на всю цю красу, і мені здається, що я знаходжусь не у будинку звичайної сільської жінки, а на престижному вернісажі. І це не дивно. Адже де ще окрім музею можна зустріти «Незнайому» великого російського художника Івана Миколайовича Крамського? Ця картина давно стала взірцем аристократичності і світської витонченості. Та невже ж не аристократка Євдокія Максимівна, яка вишила з неї копію? А ікони? Дивлячись на Божу Матір, на Миколая Угодника та інших святих, відчуваєш від них щирість і любов. Це говорить про чистоту душі майстрині, тільки добра людина може створювати таку красу. - Усі вишиті мною ікони й картини освячені в церкві, - розповідає Євдокія Максимівна. - Тож це не просто прикрашені тканини, від них виходить благодать. Я, наприклад, коли мені важко й потрібна допомога, відразу звертаюся з молитвою до святого Миколая, образ якого втілила у вишитій іконі. На душі відразу легшає, і зникають усі проблеми. Мене приємно дивує оптимізм і енергія односельчанки. Хоча життєвий шлях майстрині, аж ніяк не сприяв розвитку її таланту. Народилася Євдокія Максимівна в 1926 році. Родина була бідною. Дівчина не знала батьківського тепла, любові, дитинства. В 1935 році маленька Дуся пішла до школи. - Навчалась я добре - всі 5. Але бідність є бідність. В 4 класі мати обіцяла, що вона зі своєї юбки перешиє мені піджак, якщо і далі буду так навчатись. Як же я тоді раділа! З тканини піджак був! - В 1940 році сталося страшне лихо. 14 травня - якраз йшли екзамени в школі - сусідський хлопчик прибіг і сказав, щоб я йшла додому, адже мою матір вбила гроза. Я не пам'ятаю як опинилася в хаті. Впала на матір, закричала, не вірячи, що вона мертва. Згодом батько покинув дітей і пішов жити до іншої. Через рік розпочалась Велика Вітчизняна війна, незабаром Чернеччину окупували німецькі війська. Щоб якось прожити Дуся разом із сестрою ходили колгоспними полями, шукали у землі буряки... В 1943-ому сімнадцятирічну Дусю, ще деяких дівчат та хлопців Чернеччини відіслали до Німеччини. - Восени 1943 року, коли одного дня я повернулась з роботи - дивлюсь, сестра плаче. Відразу все зрозуміла, на столі для мене лежала повістка. Наступного дня нас зібрали 5 чоловік і відправили на залізничну станцію. Як ми плакали! Нас посадили в товарні вагони, закрили і повезли ніби тварин. Німці слідкували за нами, боялись, щоб не втекли. На зупинці Гомель випустили і повели в холодну баню купатись. Боже мій, що це було за покарання. Нас примусили роздягтись, а потім всіх дівчат почали обливати холодною водою із шланга. Після бані знову закрили у вагони. 10 діб не виходячи ми їхали до Німеччини. Привезли нас на роздільний пункт в місто Пермазенськ в табори. Після комісії розділили кого куди. Нас розмістили по баракам - по 18 дівчат. Страшна картина: бараки чорні, нефарбовані, сморід і блохи. Раніше тут тримала полонених італійців. Потім нас розділили по цехах на воєнний завод, який був поряд з табором. Наступного дня ми прокинулись о 5 ранку і відразу пішли працювати. Тоді ми і склали пісню: «Нас везли у товарных вагонах, на работу нас водит конвой. По двенадцать часов за машиной, хоть болен и голоден, но - стой...» Після роботи о 6 вечора всіх повели в перукарню, і обрізали коси. Потім сфотографували на німецькі паспорти (у мене й досі є це фото). Кожному видали значок ОСТ, що означав «Остерегайся Советской Твари». Після цеху я перевелася працювати на кухню, що була при таборі... Лише в неділю на відпочинок нам виділяли дві години. Євдокії Максимівні вдалося пережити 3 тяжкі роки у неволі. З величезною радістю і надіями вона після звільнення поверталася на Батьківщину! Хоча рідна земля не хотіла зустрічати полонянку. - Повернувшись з Німеччини я зрозуміла, що нікому не потрібна. В моєму будинку жив брат із дружиною, вони не прийняли до себе. Мачуха також не хотіла поділяти свій дім зі мною. За те, що я перебувала певний час у Німеччині, влада засудила мене на 6 місяців примусових робіт у Донбасі. В місті Первомайск я добувала камінь. 6 місяців тяжкої праці, голоду та втоми вдалося пережити. Довгий час, тим хто був в Німеччині не давали паспортів, вважали за ворогів. Тому мені довелося повернутися знову в село. Я все ж пішла жити до батька та мачухи. Працювала в колгоспі в медпункті санітаркою... В 1951 році повернулась у свій дім і вирішила, щоб там не було, ніколи звідси не поїду. Так і сталося. Влітку працювала на цегляному заводі в колгоспі, а взимку - на фермі дояркою. Побудувала цегляний дім і стала обживатись. В 1973 році вийшла заміж. Саме тоді розпочала вишивати. Щоб зробити будинок затишним і привітним я прикрашала його як могла. На стінах одна за одною з'являлись вишиті картини та образи. Зараз я не вишиваю, зір не той, хоча продовжую в'язати. Багато людей просять, щоб я їм щось сплела, з радістю виконую цю роботу... Чим більше я дізнаюсь про долю Євдокії Максимівни Гопки, тим більше дивуюся її життєлюбству, стійкості, стремлінню створювати прекрасне. Інший давно б зламався від тяжких обставин, та ця жінка не хтось інший, вона на перекір всім бідам, що випали на її долю, стає тільки сильнішою. Продовжує займатися улюбленою справою, старанно працює і радіє кожному прожитому дню. Хотілося, аби на світі було більше таких людей, як Євдокія Максимівна. Ця 85-річна жінка заслуговує величезної пошани. Вона змогла пережити багато горя, змогла стати Людиною з великої літери. Я щиру дякую їй за цікаву розповідь, за теплу і незабутню зустріч. Дай Боже вам, Євдокіє Максимівно, міцного здоров'я і довгих років життя! Юлія ЗЕЛЕНСЬКА, студентка Сумського державного університету |