Реклама

влажн.:

давл.:


Загрузка...
Главная arrow Разделы arrow Жизнь и люди arrow Про спадок «ласкавих радянських солдатів»
Про спадок «ласкавих радянських солдатів» Печать
Автор Газета "Лидер"   
06.06.2011 г.

замок Сент-Миклош в Чинадиево
замок Сент-Миклош в Чинадиево
Проїхавшись по замках України, можна або сумувати, бо майже все втрачено, або радіти - хоч щось та збереглось

Більша частина того, чим україн­ці можуть пишатися, милувати­ся самі й показувати гостям - це історична і культурна спадщина з минулого. Новітні часи, і тут правди ніде діти, не залишили по собі нічого стоящого, навпаки, під час активної побудови соціалізму в країні нищилося все більш-менш вартісне. Процес паплюження іс­торичної спадщини якнайкраще можна показати на прикладі зам­ків і палаців. В кожному з них радянська влада влаштовувала як не склад, так військову частину, а в найвеличніших - туберкульоз­ні санаторії. Як сказав мені один художник: шедеври архітектури і мистецтва знищувалися на клітин­ному рівні.

Версаль з Підгірців

З розпадом СРСР на теренах України мало що змінилося у став­ленні до замків і палаців. Ніхто не кинувся їх рятувати, мовляв, інших турбот вистачає. А в тих випадках, де державні структури володіють будівлями і беруться їх реставрува­ти, то краще б вони того не робили. Бо реставрацією той процес офі­ційного паплюження старовини, назвати важко. На безцінні віко­вічні стіни нашаровують цемент­ний розчин чи якусь фарбу, замість бруківки ліплять тротуарну плитку чи асфальт, а черепицю підміняють сучасними покрівельними матеріалами. І вже перед тобою не фор­тифікаційна споруда, що почала лічити вік з Х-ХІ століття, а один з багатьох краєзнавчих музеїв. Як в Ужгороді, наприклад.

Недавня поїздка західними об­ластями України: Волинню, Гали­чиною і Закарпаттям зайвий раз нагадала - правильні слова про не­обхідність збереження історичних пам'яток залишаються лише слова­ми. Ні про зміст, ні про дії жодним чином не йдеться. Виходить, цій державі не потрібна її справжня історія? Не вигідно розкривати усі карти? Краще висмикувати з коло­ди котрусь, найбільш зручну тій чи іншій політичній силі, і мусолити її, нав'язуючи суспільству певні стереотипи і штампи.

Звісно, є туристичні маршрути, є так звана «Золота підкова» (Золочев, Підгірці, Олесько), є грандіоз­ний Паланок у Мукачеві і не менш величний замковий комплекс у Дубно, вишуканий мисливський замок Шенборнів (санаторій «Кар­пати») чи Луцький замок. Тільки все там вже не так і не про те, бо історичний дух, завдяки старанням хранителів культурної спадщини, муровані стіни майже втратили.

Правда, у селі Підгірці Стрийського району ще можна побачити неймовірно зворушливу красу. Хоч і в жахливо занедбаному стані, але замок-палац, котрий, до побудови знаменитого Версалю був найкра­сивішим у Європі, ще сподівається на продовження достойного життя.

Тут, звісно, не обійшлося без туб­санаторію, а зараз, кажуть, його ку­пили за невеликі гроші у приватну власність. Чим це закінчиться для палацу - щастям чи горем - пока­же час. Хоча часу, виходячи з по­важного віку будівлі, залишилося не так і багато.

Але навіть покинутою і облупленою, вкритою чагарником, вона примушує вас вклякнути перед собою. Обіцяю, у вас перехопить дух від величі побаченого і ви не будете знати, з кого спитати за наругу над генієм людей: архітекторів, худож­ників, будівельників, що споруди­ли таку монументальну красу!

Володар замку Сент-Міклош

Мандруючи від замку до замку, ми приїхали у село Чинадієво, що кілометрів за 12 від Мукачева. Бо знали - тут є замок Сент-Міклош, котрий взяв у оренду і відбудовує художник Йосип Бартош, їхали се­лом, вертіли головами, проте жод­ної фортифікаційної споруди не вгледіли. Таке собі село, назви ву­лиць двома мовами - українською й угорською, - магазин, ресторан... У кожному дворі - виноградник, на однаковісіньких металевих арках. Спинилися біля одного, питаємося у місцевих про замок. Миттєво ви­никла проблема у спілкуванні - ми ж угорською не володіємо! Одна з жінок так сяк пояснила, що замок проїхали, треба було зупинятися біля ресторану і там шукати. Дякуємо, їдемо назад. Ось ресторан, біля нього металеві ворота, як би в колгоспному дворі чи бригаді. Зупинилися та й пішли у ту «бри­гаду»...

Так ось він де, замок Сент-Міклош, про який читали зарані таке: «Долина Латориці тут звужу­ється, гори обступають шлях зусі­біч, неподалік перевал, так звані «Руські ворота», звідки угорські королі водили свої війська на Га­личину. Поселення це русинське стародавнє: відоме з 1214 (хоча археологи накопали артефактів і з IV, і з II тисячоліть до н.е.)». До сло­ва слід сказати, що усі відомі нині замки, збудовані не на пустому міс­ці, а на фундаментах слов'янських укріплень.

Заходимо у двір і бачимо форти­фікаційну споруду, з усього видно не просту і дуже давню. Очевидна її занедбаність. Але разом з тим, помічаємо, останнім часом про неї дбають. І не просто так, а з розу­мінням діла. У всякому разі дах перекрито заново, але ж старою черепицею.

На зустріч нам виходить якийсь чоловік. Питаємося про оглядини замку. Відповідає: «Зараз має при­їхати екскурсія, з нею й зайдете». Чекаємо хвилин з 5. За цей час до нас приєднується ще кілька неор­ганізованих туристів.

І ось тупотять організовані. На порозі з'являється вже знайомий нам чоловік, виявляється, це і є Йосип Бартош - людина, яка влас­ними силами взялася відновлюва­ти історію середньовіччя.

Художник Йосип Бартош став першим в Україні орендарем замку - ще 2001 року він офіційно зробив те, що в усьому світі вважаєть­ся одним із кращих варіантів для збереження об'єктів архітектурної спадщини.

Заходимо у середину. Веде екс­курсію сам Бартош. Квитків не продає, каже по завершенню зро­бите внесок у справу відновлення замку, хто скільки зможе.

Кілька залів уже відновлено, в кількох повноцінна музейна експо­зиція, решта - перебувають у ста­дії так би мовити, розкопок. Замок потроху починає віддавати свої се­крети.

Бартош - талановитий оповідник. Це не той звичайний гід, з цифрами і фактами як з рукава, що зливаються в один монотонний монолог. Тут - зовсім інша спра­ва. Розповідь Бартоша прикладна і показова. Він запитує: «Чи нам потрібна наша історія?»

З цих стін винесено і вивезено тонни сміття, результат діяльності попередніх господарів - військо­вих. «Ласкаві радянські солдати залишили нам ось ці два кам'яні одвірки цілими, решту виколупа­ли на бордюри».

Стеля стояла відкритою. Море­ний правічний дуб боїться лише води. Під відкритим небом її вдо­сталь. Каже, ті залишки дубу, з якими довелося працювати, не брали жодні фірмові леза, горіли як папір.

Йосип Бартош орендував у дер­жави руїни. Зараз на їхнє місце починає повертатися дух історії. Разом зі своєю дружиною худож­ницею Тетяною запрошує сюди митців, проводить пленери, після чого роботи художників виставля­ються на продаж для подальших відновлювальних робіт. Залучає європейців, намагається отримати фанти, стукає у всі двері, найтугішими з них виявляються двері саме державних установ.

Ідея, яку хоче втілити в життя Бартош, це аби замок, насичений історією і легендами працював. Не як комерційний об'єкт, а як духовний - ось у цих кімнатах

вже діючий музей, ось тут - музи­кальний зал, а ось тут - головне... Художник веде у кімнату, що на­лежала свого часу графині Ілоні Зріні. Непроста історична постать якої залишила по собі чимало фак­тів, домислів і легенд.

Бартош хоче, аби тут почина­ли свій шлюбний шлях молодя­та. Легенда про історію кохання, яких мало бачив світ, допоможе молодим по-іншому оцінити свої почуття. «Одна справа, коли ти просто читаєш про історію, а зо­всім інше діло - усвідомлювати, що оце все відбувалося отут, у цих стінах...», - каже Йосип. Про Ілону Зріні він розповідає так проникливо, як ніхто цього ще не робив. Графиню вважає надзви­чайною: легендарна охоронниця мукачівського Палаику та матір національного героя Угорщини була державним діячем, красунею і просто жінкою, котра заради сво­го кохання поставила на карту все, що мала.

Так от, повертаючись до зам­ку, який держава довела до руїни. Зараз ним опікуються люди, для яких кам'яниця - справа їхніх рук і їхніх грошей. Вони працюють повільно, але зроблене того варте. Із всього побаченого нами замко­вого розмаїття - це єдиний при­клад професійного відновлення історичної спадщини, що стояла на межі зникнення.

Чим багаті...

В Охтирці замків не будували. Проте будували (хоч і небагато) інші споруди, варті уваги. їх ми справно втрачаємо, не вміючи зберегти навіть цієї дещиці. Той же «будинок офіцерів» чи «кафе журавлик», наприклад.

Як би ми не вихвалялися самі перед собою в патріотичних по­чуттях до рідного міста, за великим рахунком пишатися нам на­разі нічим. Ми не маємо жодного об'єкта, яким щиро захоплюємося самі, а тому нічого толком не мо­жемо презентувати приїжджим. Окрім річки Ворскли хіба що. Вона єдина з усього, чим володі­ємо, продовжує викликати живий інтерес як у нас самих, так і у гос­тей міста. Щоправда тільки влітку.

Анна ПРОТАСОВА

 
Реклама

salon7.gif

Реклама

doma.jpg

tokio.gif

Реклама

tennis_sm.jpg

taxi_more.gif

brikety.jpg