Ідеям майстрині немає кінця, а її дім схожий на казковий сад

Коли заходиш у квартиру родини Габчак, здається, що потрапив у казку, або до лялькового театру, бо всюди бачиш незвичайне: бісерні дерева, вишивані рушники, сервет­ки, композиції з мушель, картини-вишиванки та рукотворні фантазії із соломки і стрічок, макраме...

Господиня і авторка цих чудес - Надія Іванівна Габчак. Зараз вона захопилася вишивкою бісером, це будуть подарунки онукам на весілля - бісерні ікони та квітчасті рушни­ки. Надія Іванівна - дуже приємна жінка, цікава співрозмовниця.

- З чого ж усе почалося? - за­питую.

- З самого дитинства, вишиван­кою займалися к моя мама, і ба­буся, весь мій рід, як, мабуть, і в кожній українській родині. Перші мої спроби у мистецтві почалися з гесточок. Бабуся вишивала сороч­ки, і от поки бабуся займалася чи­мось по господарству, а мені дуже хотілося їй допомогти я пробувала вишивати хрестиком ті самі гесточки, це частина рукава української сорочки. А, взагалі, в нашій сім'ї і вишивали, і ткали, і пряли. В на­шому господарстві було багато кіз, ми їх чесали, пряли пряжу і плели шкарпетки. Мами і бабусі вже дав­но нема, але пам'ять про них зоста­лася не тільки в наших серцях, а й у цілих вузлах вишитих рушників, серветок, доріжок. Ми з сестрами поділили між собою ці спогади про свою родину.

- А де ви народилися, де жили раніше?

- Моє коріння починається з села Любомирка, що на Вінниччині. В сім'ї нас було троє дівчат. Після закінчення школи я, не довго думаючи, поїхала до родичів у Хер­сонську область, де поступила до ГПТУ №3, на спеціальність ткаля по виробництву гобеленів. Після закінчення поїхала до других родичів в Одесу, де познайомилась зі своїм чоловіком Володимиром Андрійовичем, який там навчав­ся, його направили працювати в Охтирку. З тих пір це місто ста­ло моїм рідним. Майже все своє свідоме життя працювала на заводі «Промзв'язок», кранівницею, найбільше часу провела на баш­товому крані, який знаходився біля ливарного цеху. Кожну вільну хвилину я займалася рукоділлям.

Коли на заводі не стало роботи, я працювала в гімназії вчителем праці, почала навчати діток тому, що вміла сама, і навчалася новому, що потрібно було по програмі, на­приклад, картини з соломки. З того часу найбільше запам'ятався му­зикальний клас, де всі діти грали на бандурах, на моїх уроках вони співали і вишивали всі, і хлопці, й дівчата. Було дуже зворушливо, коли на випускному вечорі вони співали нам українських пісень під бандуру.

- Надіє Іванівно, звідки у вас так багато мушлів? І що то за велетенські краб і колюча риба?

- Це все з Балтійська, де живуть зараз мої сестри з родинами, і куди раніше ми часто їздили в гості. Балтійськ - це маленьке морське містечко біля Калінінграда, і май­же всі там моряки і капітани, серед яких у нас багато друзів. Риба і лан­густ - подарунок одного капітана далекого плавання. Звідти, з берегів Балтики ми завжди привоз­или багато мушлів, з яких я ство­рювала декоративні композиції, додаючи до них місцевих знахідок та підручного матеріалу. А ще з морського краю я привезла лю­бов до макраме, там мене навчи­ли цього мистецтва і знарядили матеріалом, сезалієвою ниткою, з якої плетуть не макраме.

- А бісерні дерева, звідки з'явилась ця ідея?

- Мої ідеї з'являються зненацька, десь побачивши щось оригінальне, починаю думати, як це бачу я, включаю свою фантазію, а рішення найчастіше приходять вночі, як пливе яблуко, так припливає, рішення. Над кожним деревцем я чатувала, як ворожка, щоб пока­зати його особливість, у берізки - сережки, у горобини - червоні китиці, на яблуньці метелик, скоро ще з'явиться груша. Зараз у продажу дуже багато бісеру різних відтінків, легко працювати з чесь­ким бісером.

- Як ви проводите свій вільний час?

- Звісно, вишиваю чи майструю. Люблю вишивати свої задумки, складаючи схеми, в моїх карти­нах - українська тематика, виши­ванки мої полтавською гладдю, так як вишивали у нас в роду. За­раз я на пенсії, на заслуженому відпочинку, маю достатньо часу, щоб займатися рукоділлям. Та­ких, як я в Охтирці дуже багато, раніше ми збиралися разом в клубі «Чароіт», що на Дачному, а зараз, завдяки старанням працівників районної бібліотеки, відкритий культурно-просвітницький центр для людей похилого віку, і по неділям ми збираємось там, щоб поспілкуватись, навчитись чо­мусь новому, навчити інших. Коли настає городній сезон, ми з чоловіком пропадаємо на дачі, у нас там справжній едем, бо чоловік мій майстер на всі руки, і з любого непотребу зробить щось корисне, незвичайне і гарне.

У січні Надія Іванівна Габ­чак демонструвала свої роботи у місцевому краєзнавчому музеї і люди, закохані в українське, в кра­су навколишнього світу, в декора­тивне мистецтво мали змогу помилуватися роботами майстрині.

Валерия БАКУЛИНА