От АП. Я и в прошлый раз отказался комментировать статью в "Городе А" в газете, не буду делать этого и сейчас. Но на Портале все же прокомментирую. Мои комментарии - красным.

Андрей Шор, редактор "Ахтырского Портала".

Свобода слова в діяльності засобів масової інформації є одним із найважливіших інститутів демократії. Конституція України гарантує кожному право на власну точку зору та вільне її вираження, однак не треба забувати про відповідальність за свої слова. Ад­же сказати або написати можна будь-що, а коли доводиться відповідати за свої слова - легше взагалі відмовитися від них. Більшість наших співгромадян живуть за принципом: "Моя хата - скраю". Звідси і більшість наших проблем...

А, знакомо. Страна хреновая. И только журналист - д'Артаньян. А про ответственность СМИ за то, как они свободой слова пользуются где?

Взяти хоча б, для прикладу, не­давній конфуз із публікацією "А я - за Греська!" (у редакційному повсякденні такі "конфузи" - не рідкість). Го­туючи до друку цю статтю, ми свідомо пішли на те, щоб максимально об'єктивно висвітлити усі точки зору на проблему. Відтак і використали у своїй публікації коментарі з Охтирського Порталу. Зрештою, їх же писали реальні люди, хоча й під псевдоніма­ми. Та суть не в тім. Допустивши в од­ному з коментарів прикру недо­речність (вказавши прізвище лікаря, інформація стосовно якого не була перевірена), на ім'я головного ре­дактора надійшла заява з вимогою спростувати поширену інформацію.

На розгляд такої заяви, відповідно до чинного законодавства, у нас був місяць. Відтак ми вирішили не поспішати з публікацією спростування, хоча й запланували його на найб­лижчий номер. Редакційна колегія вирішила провести власне розсліду­вання. Нам вдалося знайти людину, яка була автором серії коментарів "за Греська" (зокрема, й того, про який йдеться). Жінка підтвердила, що дійсно написала ці коментарі 27 січня, однак зізнатися у цьому публічно, на сторінках газети, не захотіла. Пізніше мали розмову з її мамою, що мешкає у іншому місті. Вона повідомила, що описании и донькою випа­док й справді мав місце, однак теж не наважилася на публічне інтерв'ю. Мовляв, місто у вас ма­леньке, усі один одного знають...

Логично. С одной стороны - признать свою неправоту, а с другой стороны - показать шиш в кармане, сославшись на мнение неизвестно кого. Образчик журналисткой этики. Вот только задам вопрос - а хоть как-то эти слова неизвестных пострадавших были проверены, хоть какие-то подтверждения есть? Как понимаю - нет, только слова.

Інший аспект проблеми - Охтирський Портал. Коментар із сайту, що був викорис­таний у публікації "А я - за Греська!", з'явився там 27 січня (четвер). Ми його взяли звідти 31 січня (у понеділок, пройшов май­же тиждень). 4 лютого до редакції надійшла заява від пана Кузьменка. А ще через кілька днів комен­тар зник. Дізнавшись про це, його авторка знову написала цей коментар (9 лютого о 14:00). На щастя, нам вдалося зберегти цю версію сторінки Порталу, бо вже через кілька хви­лин коментар знову зник. Адміністратор сайту аргу­ментував це так: "Вы пер­сонаж анонимный и неза­регистрированный, и обвиняете человека, указав фамилию, в преступле­нии. Предоставьте адми­нистрации Портала хоть какие-то подтверждаю­щие документы, либо представьтесь - и мы с удовольствием поддер­жим вас. А пока это рас­ценивается как наброс".

То есть виноват не тот, кто бездумно перепечатал непроверенный комментарий в газете, а тот, кто не стер на сайте? Ой извините, тот кто его стер... Так в чем виноват, что стер или не стер? :)

Погодьтеся, вельми цікавий аргумент. Оче­видно, на адміністратора сайту натиснули, щоб він вилучив той коментар. І сталося те лише після ви­ходу публікації "А я - за Греська!". Тобто коментар більше тижня "провисів" на сайті, і лише після цьо­го адміністратор його ви­далив, посилаючись на те, що його автор не є зареєстрованим користу­вачем. Чудеса, та й годі. Як на мене, то більшість форумчан, що із дня у день так щедро поливають брудом представників місцевої влади (у тому числі і колишньої), посадових осіб підприємств, керівників інших уста­нов та організацій, не є зареєстрова­ними користувачами. То ті коментарі, що теж принижують честь і гідність інших людей, у тому числі й жур­налістів нашої редакції, ще й досі "теліпаються" на сайті.

Подозреваю, после этой статьи таких комментариев будет больше. Так всегда происходит с теми, кто делает из себя посмешище.

Объясняю на пальцах. Первое - АП является частным ресурсом. И что будет размещаться, а что не будет - решает редакция, и никто больше. Правила либеральные, и простые. "Или комментирует человек, которого можно идентифицировать, или есть документальные  подтверждения, или без фамилий".

Второе - комментарии на Портале принадлежат посетителям. Они подвергаются постмодерации. Перепечатывание же комментария в газете - это нечто другое, этот текст уже становится текстом журналиста и ничьим более.

І видаляти їх, очевидно, ніхто не збирається. Вини­кає цілком логічне запитання: "Чому тоді незареєстровані користувачі взагалі можуть залишати коментарі на сайті, і чому ті з них (коментарів), що принижують честь та гідність інших людей, іноді навіть приправ­лені матюком, так і залишаються висіти, а інші, за чиєюсь вказівкою, видаляються. Де ж справедливість? Кому у таких випадках надається пе­ревага? І якщо кожен має право на власну точку зору та вільне її вира­ження, то чи не є дії адміністратора сайту (видалення окремих комен­тарів) порушенням гарантованих Конституцією прав?"

Пассаж про права, гарантированные Конституцией - это даже комментировать не хочется, если честно. Про "вказивки" тоже.

інша справа - відповідати за свої слова. На конкретному прикладі ба­чимо, що більшість наших співгрома­дян, ховаючись за ніками в Інтернеті та телефонуючи до редакції на пра­вах анонімності, розповідають вель­ми цікаві речі про різні аспекти на­шого життя, знають, у кого які вілли, хто з чиновників на яких машинах їздить та з ким кохається, однак коли справа починає набувати дещо інших рис - відмовляються від своїх слів, мовляв, ми тут ні до чого. То чого ж ми тоді хочемо? Справедливості? Моральності? Порядку?! Сьогодні анонімні листи (телефонні дзвінки) - нічого не варті, і якщо ми справді хо­чемо справедливості - не треба мов­чати, не треба ховатися за спинами своїх колег, боячись, що за поширен­ня очевидної інформації вас звільнять. Та якщо вас задовольняє нинішній стан справ (у нашому місті, на підприємстві, де ви працюєте, у державі), то і надалі, мовчіть, "насо­лоджуйтеся", так би мовити, стабільністю.

Громкие слова. Предлагаю начать с того, что ближе - с журналистской этики автора. Например с того, что, в процессе подготовки этой... кгм... статьи можно было связаться с Порталом и узнать мнение редактора по этому вопросу. Так сказать, осветить вопрос с нескольких сторон. Телефон, как бы, не секретен :) Был такой звонок?

Журналісти нашої ре­дакції, готуючи до друку резонансні матеріали та посилаючись при цьому на анонімні коментарі чи листи (бо люди у подібних ситуаціях, зазвичай, не ба­жають називати своїх прізвищ), що­разу наступають на одні і ті ж граблі. Як кажуть, вчить нас життя, вчить, а в результаті - одні двійки. Іншими сло­вами - преса завжди крайня. А потім починається - дзвінки невдоволених читачів, погрози опинитися за ґрата­ми та все життя виплачувати компен­сацію за завдану моральну шкоду. А все тому, що дійсно хотілося допомог­ти, хотілося відновити справедливість у нашому житті.

Маючи певні важелі впливу на ту ж таки владу, преса (на загальнодер­жавному, обласному і місцевому рівнях) завжди намагалася і намагати­меться (!) їх використову­вати. Але за умови, якщо справедливості хотітиме­мо усі і до кінця. А не так, як це зазвичай трап­ляється...

Ігор Івахненко

Если одни грабли - возможно стоит сделать выводы и в консерватории что-то поправить? И не винить вокруг всех, кроме себя, любимого? В том чтобы честно, без экивоков, признать свою ошибку, нет ничего стыдного.

Желаю дальнейших творческих успехов.

Андрей Шор.