Прославивши свої знамена не лише в надійнім захисті рідного міста, а й в успішнім здійсненні неглибоких рейдів до татарських сакм, надаючи допомоги іншим містечкам та слободам у розві­юванні басурманських роз'їздів, які час від часу здійснювали гра­біжницькі набіги, Охтирський козацький полк волею долі, а скорше - волею російського царату, який поступово прибирав його під свою «великую руку», через терни Ди­кого Поля вирушає в краї незна­ні воювати татар, турків, персів тощо.

Перші два далекі походи Охтир­ський козацький полк здійснив у 1687 та 168і) роках. Тоді він був у складі Російської армії на чолі з головнокомандувачем князем В.В.Голіциним, штаб котрого міс­тився в Охтирці. Другий похід був особливо невдалим для Охтир­ського та Сумського полків. В обох полках, иго билися з турками та татарами в Чорній Долині під Перекопом, «заледве полтрисга человек осталось в живых». Сам полковник Охтирського полку І.Шерехрестов був тяжко поране­ний в плече.

Через шість років (1695) Охтир­ський козацький полк здійснив перший закордонний похід у скла­ді армії боярина Б.П.Шереметьева, завданням якого було відволікати увагу татар від Азова, який осаж­дала армія боярина Шеіна. Біль­ше року охтирчани здійснювали штурм фортеці Кизи-Кермен, а та­кож брати участь в облозі і взятті цілого ряду інших фортець. Поряд з цим слобожани здійснювали ще й охорону державного кордону.

З 1696 року для Охтирського козацького полку починається пе­ріод перетворень. Проводячи свої реформи, Петро 1 почав вводити «рєгулярство» у військове вла­штування слобожан. І вже через три роки (1701), ввійшовши до складу українських дивізій, в лис­топаді вирушив в похід до Нарви, де знову потрапляє під команду­вання Б.П.Шереметьєва. Розта­шувавшись по кордоні Ліфляндії, охтирські козаки упродовж 1701 року ведуть безперервну парти­занську війну. Відзначившись сво­їми мужністю і героїзмом у битвах під Ерестфером і Гумелівій мизі, в кінці 1702 року повертаються в Україну. Але довго спочивати не довелося. Потреба у захисті пів­денних кордонів від кримчаків не відпала і охтирські козаки ви­рушають на Дон, де окрім того, беруть участь ще й «в усмирений Булавинского бунта». Під час же воєнної кампанії 1708-і 709 років Охтирський козацький полк обе­рігає південні кордони у нижнім Придністров'ї. А коли розгромле­ні під Полтавою шведи, втікаючи, робили переправу через Дніпро біля села Перевалочна, 30 червня взяли участь у остаточному їх роз­громі.

Після розгрому шведської армії під командуванням самого коро­ля Карала XII майже сторіччя не було великого нашестя з Заходу. Натомість з півдня майже щорічно робили грабіжницькі набіги крим­ські татари. Тож протягом 1711 та 1713 років охтирські козаки відби­вали татарські загони, які дошку­ляли Харкову, Охтирці та іншим населеним пунктам.

В 1718-1719 роках Охтирський козацький полк, залишаючись лише у військовому відношен­ні під командуванням командира українських дивізій, в інших сфе­рах діяльності підлягає відомству Київської губернії. Тож через 6 ро­ків частина слобожан під коман­дуванням полковника Квітки ви­рушає у персидський похід, який тривав близько трьох років.

В час правління імператриці Анни Іванівни Охтирський ко­зацький полк був уже підпорядко­ваний особливому бригадиру. Тоді був визначений новий його комп­лект і вперше запроваджені полко­ві знамена та печатка з державним гербом, а також було «велено» мати свою полкову артилерію.

У квітні 1736 року охтирські ко­заки вирушають в похід на Крим і вже 14 травня беруть участь у штурмі Перекопу, а в червні руба­ються з турками під мурами Очако­ва, після взяття якого залишилися у його гарнізоні і мужньо захи­щали фортецю проти 40-тисячиої турецької армії, яка намагалася її повернути.

Після невдалих спроб турків Охтирський полк довго не стояв на місці. Його чекали нові походи. Так у 1738 році він бере участь у поході до Дністра, під час якого мали «лихие кавалерийские дела» з добірними вершниками паші Іслам-Гірея. Наступного року Ставучанською перемогою охтирчани завершили свою бойову службу в цій 5-річній війні. Настав наре­шті час для перепочинку, загоєння ран та поповнення полку новими хоробрими воїнами, несучи однак різну службу.

В 1757 році Охтирський ко­зацький полк знову вирушає в похід. На цей раз у Прусію. Охтирчани відважно билися під Грос-Єгерсдорфом проти Фрідріхової кінноти, де спочатку не мали успіху, але потім здобули блиску­чу перемогу, повернувшись того ж року на Україну.

І тут знову починаються нові військові перетворення. 16 грудня 1763 року «последовал Высочайший указ об образовании из Слободских полков Слободско-Украинской губернии», а 3 берез­ня 1765 року Катериною 11 «пове­лено было Ахтырский слободской козачий полк переформировать в гусарский». Таким чином через 114 років слобідське козацтво на­було нового найменування, своє­рідних одностроїв та внутрішньої військової структури, зберігши однак колір козацького полку - зе­лений, полковий прапор, на якому було зображено герб Охтирки - на голубому полі зелений хрест. А ще гусари зберегли козацький дух: сміливість, мужність і від­вагу. Словом, вони вважали себе козаками. Це підтверджує той факт, що в 1851 році вони відзна­чали 200-річчя заснування свого полку і аж ніяк не 1765-й, коли їх «произвели» в гусари, коли ново­му найменуванню виповнилося лише 86 років. Тож якій би владі не корились, якому б Богу не мо­лились, охтирчани були вірні ко­зацьким традиціям. Проявляючи безприкладний героїзм, вони здій­снили численні переможні походи в краї азійські й європейські (див.: О.Сергієнко, «Охтирські гусари»/ Вишневий цвіт №15,16... бере­зень - квітень 2001 р.)

В 1918 році, коли почалася громадянська війна в Російській імперії. 12-й Охтирський гусар­ський її Імператорської Величнос­ті Великої Княгині Ольги Олек­сандрівни полк (таку назву зажив він під кінець свого існування) був розформований, після чого його офіцерський склад влився в біло­гвардійську армію і при вигнанні барона Врангеля з Криму подав­ся до Туреччини, а рядові гусари пішли на Кубань, нащадки яких мешкають там і донині.

Олександр ГАЛКІН