Чотири століття поспіль ліво­бережний обшир колишньої мо­гутньої держави Київської Русі, починаючи від сіверської землі і аж до Таврійських степів, був нічийним, а отже запустілим і здичавілим, за то набув собі на­зви Дике поле.

А спричинила це тривале запус­тіння навала монголо-татарських орд Бату-хана у 1240 році, коли люди з племені сіверян, котрі ся­гають корінням до Ангельської доби (300-100 тис. р. до н.е.) жили і славили бога на терен і нашого краю, не сподіваючись, що вогнем і мечем кочовиків частково будуть знищені, частково забрані в ясир, а решті доведеться втікати на Пра­вобережжя під тоді могутню ще руку Галицько-Волинських кня­зів, де й здобути собі нове життя і більш меш відносний спокій, не помишляючи десятиліттями по­вертатися у прадідівські краї.

Але відтоді, як виникла держа­ва Річ Посполита, від сваволі маг­натів та уніатської церкви і там не стало ні спокою, ні життя. Тож у 1640-х роках починається зворот­ний процес - переселення нащадків колишніх сіверян у Дике Поле, В порубіжні з Росією землі, куди їх царський уряд охоче приймав, бо вбачав у них захисників своїх кор­донів від ногайських і кримських татар.

Ще в дорозі, вирушивши ці­лими селами, переселенці на ви­падок небезпеки об'єднувалися у військові організації на чолі з об­раним воєначальником. А оселив­шись слободами у Дикому Полі, ті військові організації зберігались, поступово розвиваючись, таким чином утворюючи козацькі полки. Всього на Лівобережжі, яке за­жило собі назви Слобожанщина, а згодом - і Слобідської України, спочатку виникло чотири Слобід­ських козацьких полки - Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський. Згодом з частин Острогозького і Харківського ви­ник п'ятий - Ізюмський.

Другим після Острогозького (полковник Іван Дзик або Дзиковський) утворився Охтирський (полковник Іван Гладкий) у 1651 році, в який згодом увійшли міс­течка Мурафа, Богодухів, Колониаїв, Красний Кут, Рублівка, Коломак, Боромля, Краснопілля та Котельва, яка до деякого часу мала свого полковника, ставши потім центром козацьких сотень.

Зазначимо тут, що у 1650-ті роки в Дике Поле було три хвилі переселень. За першої хвилі в Охтирку прибуло 456 родин. Вони привели з собою 605 коней, 625 волів, 487 корів, 1493 вівці, 1035 свиней та тисячі домашньої пти­ці. Але ця живність розподілялась між поспільством нерівномірно: зовсім не мали коней та волів 45 родин, 6 родин мали по 1-3 коро­ви, 128 родин - лише по одному коню. Основна частина худоби на­лежала 50-ти родинам.

Більшість переселенців прибула в Охтирку з Волині. Але були й з інших місць, про це говорить хоча б той факт, що Свято-Троїцький монастир на горі Охтир збудува­ли в 1654 році 40 ченців на чолі з ігуменом Іоанікієм, що пройшли довгий і важкий шлях з Лебединського монастиря, що на Поділлі.

Прибувши до Охтирки, пере­селенці відразу почали будівни­цтво нової фортеці. Уже 12 квітня 1654 року олешнянський воєвода писав у Москву, що «черкасы сде­лали в нашем заповедном лесу, на речке Ахтырке новый острог Ахтырский» і що «тот новый Ахтырский город и башни со всякими крепостями и то приказну избу и потребном коло города ров, надолби со служивыми людьми и ахтырскими черкасами совсем сделали». Писали на ім'я Вольновського воєводи і самі охтирчани: «...острог между речек Ахтырки и Мошны устроили собою без прибавочных людей, а острог тот в 1000 сажен».

Охтирський острог, або форте­ця, виходячи з можливостей міс­цевого будівельного матеріалу і природніх умов, ставились «кру­глим облым дубовым лесом». Як за характером, так і за розмірами острог нагадував фортеці Бєлго­родської засічної лінії: значних розмірів дубові стіни, посилені 14-ма баштами, а поверх стін - спеціальні галереї, де мали зна­ходитися захисники. На випадок ворожого штурму стін фортеці на дашках галереї кріпилися котки, які в потрібні хвилини могли зва­литися на голови штурмуючих, та вдарить вогнем пищалі і гармати з могутніх башт. А п'ять воріт до­зволять зробити вилазку в будь-якому напрямку, тобто, в якому буде потреба. Але й до стін фортеці підійти - справа не проста: посад укріплений дубовими і сосновими тинами, а вулиці «перегорожены надолбами». Довкола кріпосних стін - рів і з трьох сторін форте­ця облягається річкою Охтиркою. Але й проникнення ворога через ці укріплення не означатимуть падіння фортеці: опір чинитиме внутрішня фортеця, «срубленная в 6-ть стен». Отже, Охтирка могла витримати тривалу облогу, маючи велику кількість повноводних ко­лодязів. До речі, треба зазначити тут, що Охтирка ніколи не була здобутком ворогів, бо її укріплення спиралося на неабияку мужність захисників. Найпідступнішими і найнебезпечнішими ворогами були хвороби та пожежі. Так, вліт­ку 1677 року Охтирка згоріла до тла. Але швидко відбудована, вона розросталася і міцніла, поповню­ючись новими переселенцями і «охочими людьми». Так, перший перепис населення міста, зробле­ний ще в 1654 році, підтверджував це очевидно: «Приехал я, холоп твой, в новый Ахтырский город, - писав у Москву охтирський воє­вода Трохим Хрущов. - ахтырских черкас самих и детей их и братьев и племянников и зятьев и соседей и подсуседков переписал по спискам.»

А в 1678 році була складена ві­домість усіх охтирчан. їх було тоді уже 1578 чоловік: 445 - батьків родин, у них 409 дружин; а дітей у них 634, родичів -72, а їх дітей -13.

Та ж відомість дає уяву і про кількість та якість озброєння. Ви­сновки говорять про те, що пере­селенці прийшли до Охтирки по­гано озброєні. Більшість їх зовсім не мали вогнепальної зброї, а були озброєні бердишами, шаблями та рогатинами. Однак з роками полк поповнювався новим озброєн­ням. У відписці в Москву зазна­чалося, що в Охтирці «9 пищалей железных, в том числе по одной питали 46 ядер весом по 5 гри­венок..., к 6-ти пищалям - 334 ядра весом по гри гривенки..., к другим пищалям 43 ядра весом по две гривенки без чети». Уже десь у 1677 році Охтирка вже мала добре озброєння, а край густо заселений за тодішніми мірками виникло «12 городов и 27 сел», які налічували близько 5-ти тисяч мешканців. Отже, під кінець XVII століт­тя цілком склався Слобідський Охтирський козацький полк.

На чолі полку стояв полковник зі старшиною. Спочатку і пол­ковник, і старшина обиралися козацьким загалом. І не на якийся там час, а «пожизненно». Керів­ний склад був таким: полковник, шість старшин, один полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі. Пізніше ці посади передавались у спадок. На час від­сутності полковника полком керу­вав обозний, з якого не знімалось керівництво гармашами та відпо­відальність за укріплення фортеці. Хорунжий отаманував над хорунжими, відав полковою музикою та оберігав полкову хоругву. Осавул був помічником полковника у суто військовій справі. Цивільними справами відав суддя, робоче міс­це котрого знаходилось у ратуші. Писарі були секретарями в рату­ші, один з яких відав військовими справами, а другий - цивільними. Але для вирішення важливих вій­ськових справ збиралася полкова рада, де полковник мав два голо­си, старшина - по одному.

Полковник мав полкові клейноди - пернач (шестипер), тобто шестигранна булава, оздоблена золотом або сріблом та коштовним камінням. До полкової корогви входила й Ікона Божої Матері або якогось святого - Андрія Перво­зданного, наприклад, а також пол­кова печатка і полкова музика.

Полк складався з козацьких сотень. В залежності від кількос­ті людей на місць їх базування в Охтирському козацькому полку було до 20-ти сотень. Тільки в Охтирці їх було 10. Ще й зараз у відповідь на запитання, де живеш, можна почути: на 8-й чи 1-й со­тні. Устрій сотень був такий же, як і полку. Різниця тільки в тім, що керував сотнею сотник, а замість судді - осавул.

Полк поділявся (дещо умовно) на воїнство, що несло службу по охороні самої фортеці, на сторожо­вих, котрі чатували на підступах до фортеці, зокрема на татарських сакмах (шляхах), аби ворог не міг несподівано напасти на місто, та на тих, хто займався господарчою справою.

Поділялось -і все населення, котре не входило до козацького реєстру. Це - міщани та селяни, з яких формувались поміщики, куп­ці, підприємці тощо. Такі прошар­ки населення виникли в наслідок широких промислів: селітро та пивоваріння, винокуріння, бджіль­ництва, ткацтва, килимарства, по­шиття плахт тощо і сільського гос­подарства.

Все це розвивало торгівлю як місцевого, так і загально слобід­ського характеру. По великих се­лах (слободах) проводились по кілька ярмарків на рік, які носили різні назви через час їх проведен­ня. В самій же Охтирці тих ярмар­ків було чотири на рік. На них їха­ла сила силенна людей. А коли в Охтирці з'явилася чудодійна ікона Божої Матері, до неї потягнулися віруючі з Росії, Білорусії, Молдо­ви і Охтирка стала знаною.

Отже, починаючи з 60-х ро­ків XVII сторіччя, Охтирка стала справжнім козацьким містом, а отже й військовим, господарським і адміністративним центром для майже всієї території теперішньої Слобідської України.

Прославився Охтирський ко­зацький полк і своїми військовими походами.

Олександр ГАЛКІН