Реклама

влажн.:

давл.:


Главная arrow Наш город arrow Земляки arrow Вогнетривкий Батюк
Вогнетривкий Батюк Печать
Автор Газета "Город А"   
16.12.2010 г.

Так прозвали солдати 79-ої гвардійської стрілецької дивізії свого командира - генерал-майора Миколу Пи­липовича Батюка. На його долю випали і вогонь Мамаєва кургану, і пекло ізюмського плацдарму.

Микола Пилипович Батюк на­родився в місті Охтирка 19 грудня 1905 року у робітничій родині. Закінчивши школу №11, почав працювати на будівництві. У 1927 році Миколу Пилиповича призвали до Червоної Армії. Військова справа вия­вилася для нього справжнім покликан­ням. Майже уся його служба в армії, за винятком останнього року, пройшла в 23-й стрілецькій дивізії, десять років бу­ло віддано 68-у стрілецькому полку, де він пройшов шлях від рядового до командира батальйону.

Помічник командира взводу, старши­на роти, командир взводу, командир ро­ти, начальник полкової школи, командир батальйону, помічник командира полку по стройовій частині, начальник курсів молодших лейтенантів, начальник штабу полку, командир полку - такою була довоєнна кар'єра Миколи Батюка. Окрім цього, з 1929 по І934 роки він був депу­татом Охтирської міськради (до осені 1939 року 23 стрілецька дивізія базува­лася в околицях Охтирки і входила до складу Харківського військового округу).

В архівних документах досить легко знайти інформацію про ділові якості лю­дини, але факти, що характеризують осо­бу, зустрічаються не так часто. У М.П. Ба­тюка була одна слабкість, яку йому на вигляд постійно ставило начальство: він за­надто близько до серця приймав і успіхи, і невдачі. В атестації за 1936 рік про це сказано наступне: "...працелюбний, ви­могливий, енергійний і ініціативний ко­мандир. У практиці роботи при невдачах допускає грубості, що помітно відби­вається на особовому складі і курсантах". А ось витяг з атестації за 1938-1940 ро­ки: "Наполегливий, в окремих випадках безрозсудно наполегливий, при заува­женнях начальника образливий. Добре працює при заохоченні". Тут ми бачимо людину, що пристрасно вболіває за свою справу, не даремно дивізійна партійна організація охарактеризувала Миколу Батюка в 1937 році такими словами: "...в роботі чесний, вкладає усього себе". Свідченням його самовіддачі в роботі є цінний подарунок від Наркома оборони - золотий годинник, яким він був нагород­жений в листопаді 1936 року.

У 1939 -1940 роках брав участь у ра­дянсько-фінській війні.

Велику Вітчизняну війну Микола Ба­тюк зустрів в містечку Кармелава, під Ка­унасом. Важкі бої почалися вже ранком 22 червня 1941 року: Каунас знаходився на шляху основного удару німецьких військ, що прагнули відрізати Білостоцький виступ, де знаходилося велике угрупування Червоної Армії. Створилася загроза оточення. Командир дивізії, нака­завши готуватися до партизанської війни та передавши майорові Батюку 117-й і 225-й полки, вибув з штабу, а наступного дня загинув. Полки не підійшли: ко­мунікації вже були порушені супротивни­ком. Кільце замикалося. Микола Батюк підняв свій полк в контратаку. Вона вия­вилася вдалою: на полі бою залишилися півтори тисячі ворожих трупів, півсотні автомобілів, десяток мінометів, а також маса іншої техніки. Полк вдалося вряту­вати, надалі він бився на Північно-Західному фронті. 15 вересня 1941 року Микола Батюк був легко поранений під містом Дем'янськ (нині Новгородська об­ласть).

У грудні 1941 року Миколу Пилипови­ча відкликають з фронту і направляють в розпорядження Сибірського військового округу. Основою для цього стала бойова характеристика, в якій вказувалося на­ступне: "...у ряді боїв особисто висувався вперед, захоплюючи за собою бійців; в критичних моментах бою спокійний, не розгублюється і не втрачає управління частиною... посаді командира полку цілком відповідає, гідний до висунення на вищу посаду".

М.П. Батюк був призначений команди­ром 284-ї дивізії, яка була сформована наприкінці 1941 року в Сибіру. Пізніше до її складу увійшли моряки Тихоокеансь­кого флоту, курсанти військових училищ, робітники уральських заводів.

У другій половині вересня 1942 року дивізія була направлена на Сталінградський фронт. 12 вересня 1942 року Батюк у листі до дружини та дітей пи­сав : "Еду туда, куда предполагал. Настроение хорошее. Задачи, я думаю, решу так, как и раньше. Свое дело сделаю. От­дам Родине все, что могу..."

Дивізія переправилась в Сталинград в районі Будинку техніки заводу "Красный Октябрь" і відразу вступила в бій за Ма­маев курган. Штаб Батюка розкинувся на березі Волги.

Микола Батюк умів піклуватися про своїх підлеглих. Його товариші по службі згадують, як одного разу він врятував від трибуналу лейтенанта, що займався підвозкою боєприпасів через Волгу, якого заарештували за те, що він втратив якусь малозначну довідку. Володів він і іншим, необхідним командирові, якістю - людяністю. Товариші по службі комдива згадують, що його відрізняло рідкісне уміння знаходити взаєморозуміння прак­тично з кожним. В розпал бою міг з'яви­тися на найважчій ділянці - розумів, наскільки важливий бойовий дух солдатів. Ось що згадує про свого ко­мандира знаменитий снайпер Ва­силь Зайцев: "Пришёл командир ди­визии, полковник Николай Филип­пович Батюк. Его привёл сюда Зуб­ков. Как старший команды я доло­жил о выполнении задания, о поте­рях снайперов. Комдив окинул нас взглядом, пристально посмотрел на меня и засмеялся. Смеялся он зара­зительно, но это бывало редко: он всегда выглядел недовольным. Пус­тых докладов Батюк терпеть не мог, поэтому многие штабные работники старались больше молчать при нём. И я, признаться, ждал от него разно­са за что-нибудь (разве знаешь, за какие неполадки может отругать старший командир), но комдив рас­смеялся, и в блиндаже стало как будто уютнее, теплее..." ' Слід зазначити ще одну рису вдачі Миколи Батюка - мужність. Важка форма ревматизму надавала йому право на госпіталь або навіть зміну місця служби з переводом в сприят­ливіші умови, але Микола Батюк вважав за краще залишитися на передовій, більше того, свою хворобу він намагався приховувати від оточення. Його коман­дир Василь Чуйков згадує: "У него были больные ноги, но он не отсиживался в землянке: на передний край, на свои на­блюдательные пункты он уходил с палоч­кой, а возвращался в свою землянку на плечах адъютанта, причём только ночью, чтобы никто этого не видел".

Особливо наполегливими були спроби ворога вийти до Волги в середині жовт­ня. По 10-12 разів на день переходив во­рог в атаку, але просувався вперед на лічені метри лише там, де в живих на рубежах не залишалося жодного радянсь­кого солдата. Туг, в Сталінграді, воїни 284-ої дивізії прийняли свою присягу, в якій були такі слова: "Помни присягу свя­тую свою, будь беспощаден и стойким в бою, трусы погибнут, орлы победят, будем орлами,і ни шагу назад!" І воїни цієї дивізії не відступили ні кроку назад.

За 4 місяці бойових дій в Сталінграді воїни дивізії знищили 25 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, 26 танків і багато іншої техніки ворога.

Прекрасних командирів і політпрацівників виростила ця дивізія, сотні її бійців здійснили незабутні подви­ги. Так, снайпер Василь Зайцев знищив понад 300 гітлерівців, а снайпер Мед­ведев - 262 солдат і офіцерів супротив­ника. Обох снайперів удостоєно знання Героя Радянського Союзу.

За мужність і стійкість в період Сталінградської битви дивізія була наго­роджена орденом Червоного Прапора і перетворена в 79-у гвардійську стрілець­ку дивізію, їй було вручено Червоний Прапор, понад 700 воїнів нагороджено орденами і медалями. Дивізія пройшла з боями від Волги до Берліна.

Після закінчення Сталінградської бит­ви Миколі Пилиповичу Батюку було при­своєно звання генерал-майора. Він був нагороджений орденами: Кутузова II сту­пеня, Червоного Прапора і медаллю "За оборону Сталінграда".

Після Сталінградської битви дивізія з боями просувалася до кордонів України і в липні 1943 року форсувала Сіверський Донець у районі Свято-горського монас­тиря. Втрати були величезні. Коли про них 26 липня звітували Батюку, він був дуже засмучений, не міг заснути, часто піднімався, приймав ліки. Вранці водій Т. Кульков повіз комдива у медсанбат.

По дорозі Миколі Пилиповичу стало погано, він попросив зупинити машину і вийшов з неї. Водій Кульков швидко поїхав у медсанбат і привіз лікаря, але лікарі нічого не могли вдіяти. Микола Пилипович помер 27 липня 1943 року від інфаркту.

Бійці поховали свого дорогого коман­дира на високому березі Сіверського Донця поряд з пам'ятником Артєму.

Олена Кудлєнок, молодший науковий працівник міського краєзнавчого музею

 
on-620120_pro_mar.gif

bezp.gif

doma.jpg

Реклама

express.gif

Реклама

pas.jpg

Загрузка...

Реклама