Реклама

влажн.:

давл.:


Главная arrow Наш город arrow История arrow ГОЛОДОМОР. Свідчення очевидців
ГОЛОДОМОР. Свідчення очевидців Печать
Автор Газета "Лидер"   
05.12.2010 г.

26-27 листопада в Охтирці відбулися жалобні мітинги, організовані владою і громадськістю на вшанування жертв Голодомору 1932-1933 років. Мітинги пройшли біля пам'ятних знаків, встановлених на площі Леніна та поблизу Центрального кладовища. Приєд­налися охтирчани і до акції "Запали свічку". У суботу, 27 листопада, о 16 годині можна було побачити 1-2 запалених свічки на багатоповерхівку.

Коли дослідники говорять про голодомор 1932-33 ро­йків, мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, при­близно 500 днів, в Україні загину­ли мільйони людей. Пік голодо­мору прийшов на весну 1933-го. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - що­години, майже 25 тисяч - щодня...

Найбільш постраждали від голоду Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська. На них припадає 52,8% загиблих. Смертність насе­лення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і: більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дні­пропетровській рівень смертності був вищий у 5-6 разів. У Донбасі - у 3-4 рази. Фактично, голод охо­пив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостері­гався у тих районах Кубані, Пів­нічного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодо­мору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. За приблизними підрахунками голо­домор забрав життя 14 мільйонів людей. Серед них чимала кіль­кість мешканців Охтирського ра­йону.

Свідчення очевидців - Голо­домор в с.Олешня (фрагменти з історії села, зібрані вчителем історії Олешнянського НВК П.Г.Марченком)

В тридцять третьому році роз­гулу голоду і наростання репресій - довчасно пішли з життя маса односельчан. Когось не минала фізична розправа, хтось було, не знісши утисків та цькувань, кін­чав життя самогубством, комусь віку вривав мор. Історичні дані стверджують, що в Сумській області найбільше мору зазнав Охтирський район і, зокрема, село Олешня.

... Як було на Україні, так і на нашій Сумщині, в рідній Олешні.

Старожили повідують, брали в них жито-пшеницю, квасолю, насіння соняшнику, згодом - бо­рошно навіть висівки. Тільки по­декуди насмілювалися залишати в колгоспах мінімум продоволь­ства, страхові фонди, за що, згідно з підписаним Сталіним циркуля­ром, оголошувалися «саботажни­ками» і зазнавали покарання.

- Двічі понишпорили в хаті, - згадує ПЛ.Кужель, 90-річна жи­телька села. - Аж тут вже під зиму, оголосили: здавайте всі «лишки» зерна до бригадного двору. Хто не хто приніс клунок. Та й усе. Бо де ж ті лишки? Всі закутки, горища, хліви, обнишпорені «ви­конавцями», були пусті. Однаково пішли нові обшуки, «полювали» з револьверами, зі щупаками і ключками. На всячину і всюди: у погребах і купах дров, у стіжках і під стріхою, по всіх закутках і під землею. Всевладдя! Люди поміж себе називали «шкуродерами» надміру запопадливих виконав­ців, котрі, мов злодії-чужинці, тягли з обійстя все, що трапляло на очі. Спершу - продукти. А коли їх не стало, цупили будь-які речі, аби не вернутися порожніми до воза.

В.І.Бирдіна продовжує розпо­відь своєї землячки: «Були такі виконавці, котрим, як чхнути, просто принизити чоловіка, обі­звати незаможного куркулем, виматюкати кожного, а в кого десь надибали торбинку пшона чи перловки - не на кутю, а на юшку, аби не околіти без їди. Оббирали! Плакали матері, причитали ба­бусі. Став на поріг страховищем голод. Все ж як не бідували, трималися одне одного, виручали, пригощали нас, дітей,чим могли, сусіди. Та нема роду, кажуть, без вироду. Жили у селі і такі, що за­манювали дітей до садиби, вбива­ли, приховували, а потім варили. Злочини розкривались, винних карали. Загалом тяжкий рік переполовинив село. Опитуючи одно­сельчан, учні школи записали 454 прізвища померлих.

Слухаєш очевидців і аж мо­торошно стає. Які жахи, які не­простимі злодіяння породила сталінщина! Обезлюдніли сіль­ські вулиці. Рідко кому вдалось пережити лихоліття серпню. Але таких були одинці. На цвинтарі бригади № 6 було дві великі ями, куди щоденно звозили померлих і навіть напівживих, прикидали землею, яка від подихів людей во­рушилася. Тут нині встановлено пам'ятний хрест, він один на всю Олешню. Велика кількість родин лишилася без харчів, прирікалися на біду. Голод валив з ніг, масово косив людей. Всюди пухли, бо­жеволіли, мерли. Біда, безвихідь понукали до неуявленних, первіс­них способів добування їжі, аби не сконати. Тільки розстав сніг, накинулись на зелень, мов череда на пашу, рвали лободу, щирицю, чухрали згодом листя. Жорстке, терп куче було в борщі. Од того варива зводило щелепи, брало жи­віт на кольки. Яка вже там робота! А ті, що в галіфе, знай підганяють мов економи. Самі ж не голодні, ще й сивухою від них тхне.

- А кому забулось, як мерзлій торішній картоплі на ріллі ра­діли? - додавала Є.Ф.Вішунова.

- Багато хто вижив, бо йшли на річку чи ставок, бовталися у кри­жаній воді, ловили різну живність - рибу, жаб. Перестали в селі гав­кати собаки, нявкати коти - все зникло. Люди щось несли додому для страви. Часто труїлись, а той гинули від того харчування. Ті, хто хоч сяк-так тримався на но­гах і могли ще працювати, йшли в «Піонер», відділення Чупахівського цукрового заводу, і працю­вали за ополонок ва­рива з трави і висівок чи ще якусь «їжу». Так, М.Є.Жарікова пригадує: «Частими були крадіжки, хоч хати замикалися. Та які замки могли спинити голодую­чих, зіслаблених і очманілих, які вжне не спроможні заробити собі пайок. Відмикали двері, виймали шибки, пролазили (бо схудлі ж) - нишпорили під припічком, у печі, в діжі - забирали геть усе. При­йдеш з поля, а їжі - ні крихти. Хоч віники жуй... Біда виявляла, хто є хто. Доходило до канібалізму. Вбивали, їли людей, навіть дітей своїх».

Про такі випадки не раз роз­повідали мені земляки, таке лихо не оминуло і Олешню. Жителька Варвара Микитівна Неваленна (1907 року народження) згаду­вала недобрим словом тодішніх «виконавців», які лаючи і штурха­ючи з-перед себе старих і малих, забирали все їстівне. «А в кого не було чого взяти продовольчо­го, в рахунок сплати «недоїмки» - продовжує Варвара Микитівна, - у того абищо гарне брали: одяг, полотно, начиння. Так, у вдови Марії Петрівни Неваленної стя­гли скатертину зі столу, подушки з ліжка, рушники з покуття та ще випрану сорочку. Те у порожню скриню - і попхнули її з сіней до воза. В декого за несплату непо­сильного податку знімали з пле­чей кожуха, у інших - бурки. Було! Люди чахнули, падали, пухли. Зо­всім вимерли сім'ї Івана Васильовича Демченка, Миколи Петрови­ча Лук'янова, Савелія Гнатовича Шевцова, багато ще олешнян, з дітьми, дружинами, батьками. Не пощадив голод і декого з добро­вільних «оббирачів»... А сила без­невинних полягла: вважай четве­ро з п'яти. Отих жаль.

Згадує М.К.Кужель: «Місцеві виконавці, як і тоді, коли до нитки обдирали селянина, лишилися ві­рними собі і в період жнив. Хапа­ли доведеного до немічі, опухлого колгоспника, давали мемелів. По­тім прив'язували мотузком до воза і чимдуж поганяли коняку, так, що упійманий ледве ступав кілька кроків і, впавши, волікся по доро­зі, аж поки його закривавленого на смерть відв'язували біля контори. Все одно по закону: не милувати». Розповіді про такий самосуд чува­ні мною ще з дитинства від бать­ка (уродженця с.Хухра) і запали в душу на все життя. Думалося, відкіля ота сваволя місцевих на­чальників? Тепер, коли відверто говориться, що раніше було не зрозумілим, стало ясніше. Адже всевладдя, самочинство, самосу­ди, самоуправство не знало меж. Загублено сотні людських життів в одному лише селі. А якими ве­личинами зміряти завдані людям фізичні й моральні муки, втрати у сфері духовності, культури!?

 
on-620120_pro_mar.gif

bezp.gif

doma.jpg

Реклама

express.gif

Реклама

drova.jpg

Загрузка...