Юлія РЯБУХІНА прийшла в журналістику трохи більше року тому. Влітку 2009-го її перші публікації, як роботи студентки журфаку СумДУ, з'явилися на сторінках «Лідера» і відразу привернули увагу широкого кола читачів. Бо Юля писала про суспільні та молодіжні проблеми щиро і відверто, торкалася гострих кутів буття, вишукувала для своїх матеріалів досі незаймані теми, зустрічалася з цікавими людьми. Відтоді минуло не так багато часу, а творчий доробок нашої Юльці може дати фору досвідченому авторові. її, зовсім юну, вже не назвеш початківцем. Найсвіжіші роботи - результат розмови з відомими українськими письменниками Любком Дерешом та Юрієм Андруховичем.

Сьогодні Юля виходить на суд читацького загалу як літератор. Читайте і насоло­джуйтесь. Рекомендую.

■ Анна ПРОТАСОВА, член Національної спілки журналістів України, секретар Охтирського осередку НСЖУ

Я побачив її у натовпі. Роз­гублену, зі зламаною пома­ранчевою парасолею. Ді­вчина стояла посеред рухливого моря перехожих, і дощ падав їй на плечі. Я взяв незнайомку за руку і повів до найближчого кафе, а вона - навіть не поглянула мені в обличчя.

Дівча розкрило свою костру­бату парасольку і поставило її, як цінну річ, у самому центрі зали. Я дивився на все це мовчки. Офіці­анти застигли з підносами, з недо­вірою споглядаючи нашу парочку. Ми вмощувалися на стільцях.

- Що будете замовляти? - спи­тав найсміливіший з них, поважно обійшовши яскраву квітку парасольки. Нахабне дівчисько тільки повело в мій бік рукою і занури­лося у величезну зелену торбину.

- Гарячого червоного вина з ме­дом, - мені дуже кортіло зігрітися в цю неприємну погоду, що нагадувала небесний нежить, і осе­лилася навіть під моїм пальто. - І попільничку, будьте ласкаві.

Дівчина вперше подивилася мені у вічі. Здалося, з повагою. І кутики її губів поповзли вгору. Вона вже дістала ранковий ви­пуск газети і почала дерти його на невеличкі прямокутники. Потім напхала їх тютюном, навіть скру­тила невеличкий фільтр з кутика третьої сторінки, і смачно затяг­нулася, підкуривши від красивої статусної запальнички.

- Я її не вкрала, - випередила мої думки, випускаючи у вогке повітря кільця теплого ароматно­го диму. Я не реагував, розшукую­чи в кишенях пальто свій звичний Парламент.

Офіціант поставив між нами важку попільничку, наче розді­ливши столик на два ворогуючих табори. А потім приземлив під ніс кожному дивні витончені горнят­ка з білої глини, що парували не­ймовірними ароматами, сходячи теплом на наші змерзлі долоні.

- Неймовірно, - дівчина зроби­ла величезний вдих і закрила очі, відкинувшись на стільці. Тонке каштанове волосся впало їй на обличчя. Я грів руки вином, а душу - цигарками. Очі тішилися, споглядаючи невеличке коцурбате дівчисько, яке так вправно палило «Газету по-українськи».

- Океанічно, - посміхнулась вона, роблячи ковток. - Святос­лав?

Її припущення мене не здивува­ло. Розпочати нове життя я ладен був уже давно. Не вистачало поштовху. Не вистачало декількох дрібниць. Я задумався. Святослав. Свята слава? Кивнув.

- Злата?

Вона підняла очі догори, затяг­нулася, погасила недопалок у по­пільничці і всміхнулася.

- Мені подобається. За нас?

- За зміни, - наші келихи зі­ткнулися в повітрі з приглушеним звуком. Я пустив по тілу гарячий струмінь хмільного напою. Хви­лею віддалося приємне ехо вдяч­ності.

Примруживши очі, я дивився через французьке вікно на похму­ре місто з його напухлими венами трамвайних рейок і ліній електро­передач. Люди поспішали, тягну­чи за собою візки, перетворюючи землю під ногами на багнюку. Усе видовище сходило на мурашник у розпал робочого дня. Але вони мене вже не цікавили.

Злата знову взялася обкурюва­ти приміщення. На цей раз вона набивала тютюном красиву люль­ку із світлого дерева. Підкуривши, простягнула її мені. Я прийняв люльку без остраху. Без страху, характерного мені в минулому, коли я боявся незнайомих людей на вулицях, зробити щось проти букви закону чи щось не відповід­не моїм звичкам. Солодкий дим приємно лизнув мої легені. Я по­сміхнувся. Вона примружилася у відповідь.

- Дарую, - і заглибилася в гор­нятко.

Коли на денці лишилося де­кілька холодних винних крапель, вона пішла, намалювавши на сер­ветці веселий смайлик. Вона по­цілувала мене в губи, як ще ніхто не цілував, залишаючи на вустах присмак вина, теплого тютюно­вого диму, сьогоднішнього дощу, стиглих яблук і ранкових новин. Вона пішла, лишивши на спогад розпечену помаранчеву квітку зламаної парасолі і світлу вільхо­ву люльку. Вона пішла, зробивши мене щасливим. І вільним...

■ Юлія РЯБУХІНА

{jcomments off}