Реклама

влажн.:

давл.:


Главная arrow Наш город arrow История arrow І обпалило полум'ям війни
І обпалило полум'ям війни Печать
Автор Газета "Лидер"   
25.05.2010 г.

Короткі відомості про перші дні і місяці гітлерівської окупації нашого краю

Настав 1941 рік... За короткою зимою прийшла дружна весна. Селяни швиденько впоралися з посівною і чекали врожаїв, види на які вдавалися добрими...

І раптом серця обпалило полум'ям війни, стрепенулися вони і забилися в новому ритмі. Згідно п. «Л» ст. 49 тодішньої конституції уряд оголосив загальну мобілізацію. Першим її днем вважалося 23 червня. Ця загальна мобілізація чоловіків 13-ти вікових категорій вимагала максимального напруження сил: комусь же треба було збирати врожай, когось потрібно було лишити для підпільної роботи, готувати і здійснювати евакуацію, готувати і посилати у фонд оборони усе необхідне.
Газета «Комуніст», наприклад, писала 16 серпня 1942 року, що тільки в перші дні війни охтирчани внесли у фонд більше 34 тисяч карбованців власних заощаджень, зібрали і відправили фронтовикам сотні тонн зерна, м'яса, фруктів і овочів, не враховуючи особистих дарунків воїнам.

Все частіше і сильніше чулася канонада. Почалася евакуація підприємств, установ та колективного тваринництва. Повних даних про її хід, на жаль, не збереглося, але короткі свідчення говорять, що охтирчани не бажали залишати ворогу багаті трофеї. Так, колгоспникам сільгоспартілей «Комсомолець» та «Червоний орач» Курочкам поталанило вивести у глибокий тил всіх молочних тварин і більше 60-ти коней. А члени артілі ім. Петровського, Троценко, Чорнобой, Троненко вивели в межі Бєлгородської області 100 корів і 50 коней і передали там державі.

Забігаючи наперед, зазначимо, що і під час окупації населення району ховало від очей ворогів колгоспних і власних корів. Так, за допомогою партизанки загону ім. Котовського, що з села Мала Павлівка, Єлизавети Тарасівни Васильченко (Шапарь) при підтримці німецького старости хуторів Борисенка Петра Леонтійовича та поліцая Гришина (не всі були відданими служниками німців) вигнали корів і іншу худобу колгоспу у яр Дібрівка, де про неї турбувалася мешканка с.Неплатине Буртулей Уляна Селіверстівна.

Окупувавши Охтирку 14 жовтня 1941 року, фашисти завели свій т.з. «новий порядок», за якого населення сіл і міста було обкладене величезним податками. Тільки з Ясенівського колгоспу «Правда» у 1941 році було забрано 1500 ц зерна і 7000 шт. яєць. А кожен дорослий мешканець с.Новопостроєне мав здати з кожного гектара землі від 3 до 5 ц зерна, 600 літрів молока від кожної корови, 47 шт. яєць від кожної курки, 8 кг меду від кожного вулика, 1800 грамів вовни від кожної вівці за рік і ще помісячно виплачувати по 10 крб., а ось мешканці с. Розсохувате мали вносити аж по 120 крб. у рік, по 10 крб. за собаку, по 700 літрів молока від кожної корови, по 47 яєць від курки, по 3,5 ц картоплі і так по всіх селах.

Та це ще трудовий люд міг би пережити, якби не звірства фашистів. Ще на підступах до Охтирки, в с. Хухрі, вони по-звірячому вбили колгоспницю Єфимію Дмитрівну Цехмайстер, в Буро-Рубанівці -Н.Остапенко, а доньку поранили.

Особливо жорстоко розправились фашисти з колгоспним і радянським активом. Перетворивши державний млин №7 (нині комбінат хлібопродуктів) на своєрідний концтабір і місце страти, катували, розстрілювали невинних людей не тільки з Охтирки, а й з сіл і інших районів. Так, 15 січня 1942 року тут розстріляно 20 охтирчан, наступного дня - 23, в т.ч. Олександру Зубко і Ольгу Захарченко. Останню перед розстрілом зґвалтовано. Розстріли проводились з німецькою пунктуальністю та педантичністю двічі на тиждень - у вівторок та п'ятницю по двічі на день - вранці і ввечері. Тільки за 5-6 місяців «нового порядку» в Охтирці жертвами фашистського терору стали 619 чоловік, а всього за дні окупації тільки в межах міста замордовано, повішено і розстріляно 2234 чоловік.

До Німеччини вивезено 479 охтирчан. А розстрілювали ж їх не лише на подвір'ї млина №7, а й на околицях міста: за Соборним кладовищем, в Буймерівським і Литовському лісах, в селах Чупахівка, Олешня, Хухра, Лутище та ін. Лише одного дня, 19 грудня 1941 року, в с.Лутище розстріляно 12 його мешканців і три невідомих військовополонених і повішено чотирьох сільських акгивістів - І. Очкуренка, К. Водяницького, О.Яковенка і П.Пелиха, а хати їхні спалено. Два випадки розстрілу відомі і в Литовському лісі. В першому випадку - біля одинадцятого стовпа від Ґнилицького мосту по дорозі на Климентове - 6 поранених військовополонених, в т.ч. й одна жінка, в другому - там, де колись мешканці Гай-Шевченківського гнали смолу - фашисти розстріляли робітника труболиварного заводу Андрія Коритника, котрусь жінку з грудним немовлям й ще двох невідомих людей. Всіх не перелічити. Може б і менше було розстрілів, якби не вислужувалися декотрі з поліцаїв та старостів, а то і звичайних дівчат, котрі стали німецькими повіями. З моральних та етичних міркувань їхні імена ми тут не наводимо - всі вони відбули свої строки ув'язнення. Але не жорстокий терор фашистів, ні підла зрада окремих співвітчизників не зламали духу охтирчан і крян. Навпаки, вони запалювались на боротьбу з лютим ворогом, йдучи добровольцями на фронт. Об'єднуючись у підпільні групи та партизанські загони. Так, в Охтирці була створена при допомозі штабу Південно-Західиого фронту розвідгрупа на чолі з охтирським робітником П.А. Михайленком. Дані, зібрані цією групою, Люба Лебедева (Ася), надіслана ще восени 1941 року штабом фронту, передала командуванню. А вже в ніч на 19 квітня 1942 року за чиїмось доносом П.Михайленка, Є.Голубенко і Л.Лебедеву гестапівці схопили і вони загинули у гестапівських катівнях. Не встигли розгорнути широких бойових дій і партизанські загони І.Горобця в Охтирці, Д.Міщенка в Розсохуватому; тільки 12 діб діяв загін «Сокіл» на чолі з Д.Я.Кащеєвим; недовго проіснував і загін Петренка, що діяв у лісах Климентового та Старо-Іванівки. Залишивши своїх розвідників Бацмана, Рубана, Гудима, Ткаченка та Гаранжу, Петренко допоміг артилерійському дивізіону вийти з оточення, але сам не повернувся, влившись в діючу армію. Загін розпався. Подібне сталося і з партизанським загоном на чолі з грунянином Пилипенком. Замість розгортання бойових дій на Грунщині, брав він участь у партизанських наскоках на ворога поблизу лінії фронту в Воронезькій області.

Довше поталанило проіснувати грунському загону №3 під орудою П.Я.Кульомзи. Він проіснував до березня 1942 року. Сам П.Кульомза був убитий окупантами поблизу села Бурівка Лебединського району. Уже під кінець 1941 року був локалізований і загін хухрянина М.М.Фененка. Довше всіх проіснував загін К.П.Мазкуна (до першого звільнення Охтирки в лютому 1943 року) та харківський загін ім.Котовського, розвідниця якого Є.Т.Васильченко (Шапарь) діяла в с.Мала-Павлівка та інших. Кільком своїм краянам вона врятувала життя. Але про те має бути окрема розповідь.

Під час окупації діяли на свій ризик і розум і окремі патріоти. Так, весельчак с.Чернеччина Михайло Гопко, котрий захоплювався радіотехнікою, сконструював детекторний приймач, збирав біля себе хлопців і разом вони слухали зведення «СовИнформбюро». Зрада дівчини, котру він кохав, коштувала йому життя.

Майже одночасно з Михайлом Гопко займався розповсюдженням зведень «СовИнформбюро» і учень міської школи №8 Олександр Захаров. Влаштувавшись на телефонній станції і керуючись свободою руху у будь-який час, розклеював листівки по місту.

Життя Саші Захарова обірвалося на тому ж млині №7.

У тодішньому Грунському районі Сергій Сук повів своїх однолітків у ліс, щоб допомагати партизанам, але був схоплений фашистам і розстріляний.

Ризикували своїм життям не лише молоді та запальні хлопці, а й жінки та дівчата. Так, мешканка Охтирки Серафима Федорівна Ков'ярова переховувала в себе вдома збитого льотчика Миколу Весьолкіна. А Оксана Моїсеєнко теж у 43-му, маючи 17 років, переховувала у своєму дворі групу розвідників, з одним з яких довелося зустрітись через 46 років, коли на день звільнення Охтирки у 1989 році приїздив з Латвії Микола Павлович Швидко. Сам він і був командиром тих розвідників (про зустріч див. "Прапор перемоги" №161 за 10 жовтня 1989 року). Мешканка с. Мала Павлівка - Єфросинія Пантелеймонівна Нечай допомогла вихопитися з поліції партизану Семену Дмитровичу Сопа, а Марина Спиридонівна Шевченко, теж мешканка цього села, довгий час ховала від поліцаїв радянського офіцера Беляева і водія Петра Бондаря, котрі опинилися на окупованій території після відступу наших військ. Те ж вчинила і Марія Галкіна, мати автора цих рядків, з села Розсохувате. З наступом наших військ воїн з Вороніжчини влився в діючу армію. А агронома Івана Васильовича Шкабатуру, котрий влаштувався на роботу в сільськогосподарську комендатуру багато охтирчан вважало зрадником. Але за свідченням одного з найстаріших комунарів Охтирщини Береста, який був примусово призначений сосонським старостою, Шкабатура неодноразово попереджав його про обшуки та облави, що готувалися карателями. А одного разу з перекладачем Василем Зебелем (до війни був учителем німецької мови в одній із шкіл міста) приїхав у Сосонку, викликав поліцая, котрий склав уже список з двох десятків комунарів, котрі на його, поліцаєву думку, мали бути розстріляні, разом із В.Зебелем порвав ті списки і попередив поліцая, що при повторенні таких дій йому не поздоровиться. Незабаром поліцая вбили партизани. Але хто видав Шкабатуру й досі невідомо. Його труп було обізнано під час розкриття братської могили жертв фашизму на території того ж млина №7 невдовзі після визволення міста. Доля Василя Федоровича Зебеля так і не вияснена. Як багато і багато інших доль.

Такі, власне, короткі відомості про перші місяці війни, а точніше - про перші дні і місяці окупації гітлерівськими мракобісами нашого краю. їх, ці відомості, можна розширити і доповнити іншими прикладами та фактами. Але й цих вистачить, щоб переконатись у сміливості та мужності, у доброті та жертовності наших земляків.

■ Олександр ГАЛКІН

 
on-620120_pro_mar.gif

bezp.gif

doma.jpg

Реклама

express.gif

Реклама

drova.jpg

Загрузка...