Багряний..., 100-річчя з дня народження якого наближається. Недавно прочитала дві його унікальних, сумних книги - це "Тигролови" і "Сад Гетсиманський". Ці книги подарував гімназії на золотий ювілей депутат України Григорій Череда.

"Тигролови"

Ешелон смерті божевільним темпом мчав полонених. Над ним билась пісня, як птах у домовині. Нарешті, ешелон став.

Тисячі обірваних, брудних, зарослих, худих, як скелети, людей! 20-25-річні діди. Викинутих із Вітчизни, з родини, пригноблених, безправних, приречених. Магадан. Невідома Колима. Байдужі, виснажені. Кияни, полтавчани, кубанці, херсонці. Деяких тримали попід руки. У вагоні 32 - Многогрішний зник...

Чотири дошки були двічі перерізані ножем упоперек, над буфером. Стрибнув у певну смерть, але не здався. Берегли і не вберегли. Начальника етапу душила люта ненависть. Хто ж допоміг?

32 - відокремили. 60 людей стояло окремо купкою. Хто спільник? В кожного тіпалося серце. Від буйної радості, від гордості за того, "диявола", за того сміливця. Вони знали, як він викинувся із скаженого поїзда. Пригадували його слова: "Ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи!". Виростали крила, серце калатало в схудлих, вимучених грудях.

На 25 літ приреченого. Образ, як символ непомірної і гордої молодості, символ тієї волелюбності і сплюндрованої за те Вітчизни... Гордий сокіл, безумовний сміливець. Недоказана легенда про гордого нащадка першого каторжанина Сибіру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрішного...

І ось йому зустрілась дівчина, Наталка, юна і квітуча, сувора, гонориста. Вона таїла в собі дивну силу. Наталка і Григорій покохали одне одного з першого погляду. Не вірили, соромились, червоніли, страждали, намагалися не дивитися в очі, уникати зустрічей.

Мовчала довгі місяці, як камінь, боролася із собою.

Плачучи від щастя, Наталка, припадала до Григорія, цілувала його в нестямі, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала. І шаліла в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності. Обвила руками за шию, припала до мужніх грудей, почувши, як товчеться розбурхане серце. Вперше цілувала, давши серцю волю. Григорій взяв би в обійми, зацілував ті дикі, неприступні, незаймані вуста, руки морозами попечені і порохом посмалені, жорстокі в бою і ніжні до нього. Аж ось де він догнав своє щастя!!!

Впивалися щастям до нестями. А пес Заливай лизнув обох в ніс. Вона готова на всі труднощі, на жорстоку боротьбу, на втрати, вони спалили всі кораблі за собою, вірили в свою зорю, що присвічувала шлях в життя, в сонячну Україну. Шлях слався вперед, а думки летіли назад. Таки Бог їх одне для одного сотворив. А мати цілувала доньку, сховала ікону, молилась до Божої Матері, нишком вимолюючи небагато - зустрічі, на старість, наостанку літ.

Пес подався доганяти без надій догнати. Але - сміливці завжди мають щастя...

"Сад Гетсиманський"

"Моя душа від природи -цедуша поета і митця. Вона не пристосована таку мерзоту витримувати. Я зціплюю зуби, качаю голову і йду до кінця мого призначення..." Ці рядки з останнього листа Багряного, до друга, а значить, і до нас з вами.

Умирав старий Чумак. Дали трьом синам телеграми. А четвертого кликали словами, телеграмами не били, бо шляхи йому заказані, стежки загороджені, крила зборкані, а вітер лиш знає адресу...

Десять днів горіла свічка. В поминальну суботу запалили знову. Найменший, найдорожчий, най нещасливіший, найбільша материнська потіха і найбільше горе - Андрій.

Батько серцем зітлів, від журби тяжкої вмер.

Андрієве серце горнеться і розкривається назустріч, немов соняшник обертається до сонця.

Він пройшов не один "великий конвеєр", де б'ють, ламають кістки, "садять на копчик", звинувативши у всіх смертельних гріхах, вимагають підписати вирок.

Запали в душу і серце слова "що Людина -це найвеличніша з усіх істот. Людина - наипідліша з усіх істот .

Андрій "розколов" слідчого Сергєєва. Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо і отруїмо вам щастя. Ваш крик, наша кров переслідуватиме вас усе життя. Ви слухатимете шепіт коханої і не чутимете його, бо ми кричатимемо і ревтимемо заглушаючи весь світ і голос коханої.

Дні і ночі безнадійно переплутались, обернені в суцільну чорноту, що існувала поза Андрієвою свідомістю.

Андрій листав велику книгу Іван Падалка, Бойчук, Седляр... Всі вони наклали головою.

Андрій чіплявся за життя беручкими руками. Душа його випростовувалась сильна і загартована. Непокірна його душа. Приходько і Литвинов підписали "двохсотку", пішли на трибунал. Всі були певні, що вони чесні, як кришталі і бажали їм щастя. Литвинов помер від розриву серця на місця, коли його оббрехавши, присудили до розстрілу. Якось Андрій сказав другу Давидову: "Ліпше вмерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі - морально і фізично." "Чорний ворон".

Чорний ворон, чорний ворон, що ж ти в'єшся наді мною!... Пісня складена про іншого ворона, але арештантам і каторжникам увижався в пісенному образі інший хижак, розгортаючись в універсальне страхіття - кос-мате й крилате, кігтисте й дзьобате, що заносить людину над прірвою, видовбує очі, клює череп і пожирає гаряче серце. Спочаткучорна карета, а потім чорна машина...

Казали, що саджаючи в неї, в'язням зав'язували очі. Одного разу мешканців камери 49 забрали, потім 5 лишили на місці, а решту забрали і повели. На машині Андрій прочитав "Церабкооп". Це було тяжко і прикро. Страшно умирати, задавленому нишком, без свідків. Видавалось щастям умерти на шибениці, на площі, на очах у всіх, хлюпнувши в обличчя катам своїм презирство и ненавистю. Андрієва група була зібрана з людей порядних: Руденко, Зарудний, Охріменко, Давид, інженер Петровський, Кулініч, Бунчук, інженер Ляшенко, Краснояружський, Геллер, Прокопович, Виставкін, Іванов, Прокуда, Фролов, Угров, старенький професор Манєвич. Жорстоко били стареньких Прокуду і Кулініча. Скільки безглуздя, скільки мерзості, скільки денного, нічим не виправданого варварства й хамства.

Сиділи по 300 у камері. Українців було найбільше. Всі співали українські пісні. Життя пливло. Майже всі були з вищою освітою. Високі фахівці всіх професій, з республіканськими іменами. Штурман з крейсера "Червона Україна" на кличку "Кровавая піща", поляк Гловецький, грек Металідзе, композитор. Тюрма - це "звіринець" - це восьме чудо світу, де 10 тисяч чоловік, страшних ворогів народу із найжахливішими статтями обвинувачення, які були вибиті у страшних нелюдських тортурах.

Коли було важко, хлопці співали "Попід гаєм шлях дороженька", "Зелений гай, пахуче поле", "Закувала та сива зозуля" і "Суліко".

Металідзе мріяв створити хор. Не витримав тортур ад'ютант маршала Дубова. Сильним ударом руки увігнав ржавий цвях у серце. Вішалися, різали склом вени. Був серед в'язнів і 15-річний хлопець, Грязнов Сашко. Кожна камера жила своїм життям. В'язні мали живу людську душу, справжню душу, що навіть нашарована жахливим шаром фізичного й морального бруду, все підіймалося, як фенікс з попелу і поривалася втекти звідси.

Всі любили Чернуху, який дуже гарно співав. Він був громоподібним сміхуном.

Слідчий Донець презирливо цідив: "Вас треба переробляти, весь той мотлох, що зветься "людьми" і мучити злісно, глузливо, провокаційно. "Я буду тебе мучити, поки не знищу й тисячі таких, як ти".

Андрієві, ніби хто кілка забив в душу. Мордував цинічно, керуючись безмежною ненавистю. Донець був садист і провокатор. Цікава зустріч дитинства, арештанта Сокола і слідчого Криворучка. Вони, уже в'язні, співали степової пісні, дружно, узгоджено, нікому б не могло прийти в голову, що недавно один так мордував другого, а другий так клекотів сатанинськім гнівом, злобою на першого. Фрей, Сафигін, Великій - кати Андрія Чумака. Мельник прикидався уважним, чемним, щедрим, а як жорстоко розстрілював або добивав ломиком. За ніч розстрілювали по 300 чоловік. Андрієві хотілося, щоб біля нього хтось був, розповів його братам чи дітям, яку гірку чашу за них випив, спалив своє серце. Андрій вимагав очну зустріч... '

Він не знав, що всіх братів Чумаків прирекли до розстрілу. Коли Андрій всіх побачив, він був шокований. Сергій, Микола, Михайло, а також сестра Галя. Але їх не розстріляли, зверху прийшли "помилування", розстріл було замінено... двадцятилітньою каторгою.

Олена