Та раптом до Охтирського міського краєзнавчого музею завітала поважна скромна жінка, назвалася Наталею Іванівною Вергун і сказала, що вона привезла для музею книжки свого батька, а також подаровані йому іншими письменниками. Це такі книжки: І.Вирган, Поезії, Харківське книжково-газетне видавництво, 1954 р.; І.Вирган, Питиме зілля, поезії, видавництво художньої літератури, К. 1967 р.; І. Варган, Поезії, видавництво "Радянський письменник", К. 1981 р.; І.Вирган, твори, видавництво художньої літератури "Дніпро", 1983 р.; Я.Щоголєв, Вибране, видавництво художньої літератури "Дніпро", 1977 р.; П.Воронько, Тепло землі моєї, видавництво "Радянський письменник", 1959 р.; Л.Горлач, Платон Воронько, видавництво дитячої літератури "Веселка", К. 1973 р. та ще книжка Б.Антоненка-Дааидовича "На довгій ниві" і Каспрука про Якова Щоголєва.

Як бачимо, аж чотири книжки привезла Наталя Іванівна, що належать перу її батька Івана Виргана (справжнє прізвище Вергун). Народився він там, де й Борис Антоненко-Давидович, у роменському Засуллі. Уже дорослим часто бував у Охтирці і її околицях, в тому числі і в Дитмістечку на Монастирській горі, де директорував М.Л.Довгополюк, у котрого свого часу збиралося так зване "Охтирське сузір'я", до якого належав і наїжджий Іван Виргун. Тут він примітив чудову вихованку Катю Жукову, на котрій згодом одружився, а в 1938 році народилася донька Наталя, нині народна художниця України Наталя Іванівна Вергун. Ще в сеопні 1968 року в с. Литовка, де полюбляла відпочивати, вона влаштувала виставку своїх перших картин.

Привезла Наталя Іванівна і кілька фотокарток з родинного архіву. На одній з них зображений І.Вирган зі своїми доньками - Наталею та Лесею, на іншій - М.Довгополюк з дружиною Галиною Грязновою та ще маленькою донькою Атталеєю і кількома знайомими та інші. На жаль жодної своєї картини Наталя Іванівна не привезла. Привезла вона каталог, який розповідає про виставки її полотен та в яких колекціях вони знаходяться - це Національний художній м'узей (Київ), Музей Академії мистецтв (колись СРСР в Ленінграді), дирекції виставок в Росії та Україні, Харківський, Чернігівський художні музеї, Красноградський, Кременецький краєзнавчі музеї, а ще у власності В.І.Баринової-Кулеби, В.Г.Виродової-Готьє, В.В.Рубан та у збірнях І.Я.Лучковського, Т.Н.Яблонської (Київ), Ліні Марілени (Італія) та інш.

А все це почалося з першої вдалої картини "Свої". В ній під час повсюдного захоплення "суворим стилем" Наталею Іванівною було знайдено свою ноту - ноту глибокої людяності і проникливої доброти, що виводила тематичну картину зі звичайного офіціозу у хвилюючий світ людських почуттів і роздумів. Картина "Свої" з'явилася у 1967 році.

А перед тим були роки навчання: в Харківському державному художньому училищі (1953-1958), в інституті живопису, скульптури та архітектури у Ленінграді (1958-1964), викладацька робота у Києві (Державний художній інститут) у 1964-1968 роках, а потім робота, як художника, у творчій майстерні Академії мистецтв СРСР (1966-1968) та у Харківському художньо-промисловому інституті (1968-1978 з перервою у 1972-1975 роках). Уже на цей час художниця мала значний доробок, який експонувала на персональних виставках. В той період (1971 р.) її приймають до Спілки художників СРСР.

Весь свій вік Наталя Іванівна живе скромним життям: надзвичайно простий побут, нешироке, обмежене професійними і художніми інтересами, коло спілкувань, відсутність будь-яких намагань прославити себе. Та почесні звання все ж знайшли її: 1991 року присвоєно звання заслуженого художника, а 1997 року вона отримує посвідчення народного художника України.

Не відомо з яких причин така людина прибула в Охтирку інкогніто, а тому творчим людям не було можливості зустрітися з нею. Хоча творчим людям не завжди таланить поспілкуватися зі знаменитостями, коли ті приїздять і відкрито.

Олександр Галкін