На тлі цих висловлювань випливають в пам’яті вибори 2004 року. Це був час, коли моя Україна стояла над прірвою: або звалимося в бездну безправ’я, або підемо далі і кожен день наполегливо і впевнено будемо будувати достойне майбутнє собі і своїм дітям. І український народ зробив свій вибір. Але та влада, яка довела нас до зубожіння, не хотіла нашої свободи. Рабами легше управляти.

Після оголошення відверто і нахабно сфальсифікованих результатів другого туру виборів Президента , в Київ почав з’їжджатися народ. Виїхав автобус з людьми і з Охтирки. Та на кордоні Сумської і Полтавської областей нас затримала міліція. Не відпускали ні вперед, ні назад, у водія забрали права. Причиною затримки називали якісь нісенітниці. Так нас протримали в полі вночі близько 3-х годин. В пориві емоційного піднесення ми співали Гімн України “Ще не вмерла Україна ні слава, ні воля!” Врешті-решт під конвоєм міліції нас повернули до Охтирки. Та все ж, до Києва ми потрапили, пересівши в легкові автомобілі.

Це тільки один епізод тих часів. А скільки було тиску, принижень, погроз членам виборчих комісій, що представляли опозиційних кандидатів! Майже ніхто з них не відступив, поставивши на кону свою кар’єру, безпеку, переховуючи у знайомих своїх дітей. Пересічні виборці виходили охороняти виборчі дільниці, стоячи в мороз і холод під дверима дільниць, супроводжували балетні до територіальної дільниці.

Робота в штабі виснажувала, але дивлячи на своїх земляків, які мужньо відстоювали своє право вибору, сповнювалась гордістю і набирався сили. І, повірте, це не красиві слова. Пройшов рік. Ми святкуємо Помаранчеву революцію. Багато дискусій зараз ведеться про те, виконала чи не виконала нинішня влада свої обіцянки. Є і розчаровані. Але я себе до таких не відношу. Я впевнена, що багато чого ми всі разом досягли. Ми живемо в країні, де існує свобода слова, де кожна людина може вільно обирати. От тільки дуже хочеться, що ми не розгубили того почуття відповідальності за своє майбутнє, щоб не терпіли лицемірства і брехні, щоб розпізнавали тих перебіжчиків, які вже змінили синьо-білі смужки на помаранчові і поспішливо записуються до лав НСНУ, Батьківщини, СПУ в надії і далі безкарно грабувати свій народ.

І таких я побачила на урочистостях, присвячених помаранчовій революції, організованих НСНУ 20 листопада. І ще там плакат “ГЕТЬ ШАРАЯ!”.

Ігор Станіславович Шарай в тривожні часи виборів Президента України був головою штабу Ющенка, а от цих новоспечених нашоукраїнців, я там щось не помічала. Він є єдиний керівник призначений новою владою, і єдиний хто заважає цим “активістам”. Можливо тому, що він просто не з “вашої” команди ? Він інших поглядів ніж вони ?

Вірю, що в Україні скоро будуть такі закони, які не дадуть можливості використовувати для особистої наживи державні посади. Гарантом цього є Президент України - В.А.Ющенко, а всі ми , українці йому в цьому допоможемо.