Наталівка! Тут поєдналися дивовижна природа, унікальна архітектура та родинні історії Харитоненків. 

Покрова. Великі вихідні, аж чотири дні. Хочеться відволіктись від буденності та зануритись у природу, наприклад. А якби ще чогось цікавого на додаток... 

І таке місце є на Слобожанщині, зовсім поруч із нами. Наталівка! (Краснокутський район на Харківщині). Там поєдналася дивовижна природа, унікальна архітектура та родинні історії Харитоненків. 

14 жовтня активісти «Українського клубу Охтирки» та наші друзі мали чудове осіннє рандеву в Наталіївському парку, колишній заміській садибі Павла Харитоненка. 

ДИНАСТІЯ

Династія Харитоненків бере початок від Герасима Омеляновича із с. Нижня Сироватка, що поблизу Сум. Іван Герасимович був 5-м із 9 дітей. Павло був єдиним сином у подружжя Івана та Наталі Харитоненків. Павло Іванович продовжив справу батька і став так званим «цукровим королем». 

Павло Іванович Харитоненко (1853-1914) – грандіозна особистість. Він успадкував від батька найбільше в російській імперії об’єднання цукрових заводів, і за роки своєї праці зумів зміцнити і збільшити їх. Отримавши дворянське звання, на гербі їхнього роду значилось «Працею возвеличусь!». В історію Павло Харитоненко увійшов ще й як один із найвідоміших меценатів. Дружиною Павла Харитоненка стала донька курського купця Букрєєва, Віра Андріївна. В них було 5 дітей: Олена, Наталя, Зінаїда, Гліб та Іван. Зінаїда й Гліб померли малолітніми. 

Зіна померла від дифтерії і в її честь була побудована дитяча лікарня в Сумах. На той час була найкращою лікарнею в Російській імперії.

Старша донька Олена вийшла заміж вперше за князя Урусова. А вдруге за барона Михайла Оліва. Олені у спадок перейшло помістя у Качанівці, придбане у збанкрутілого пана Тарновського.

Наталя Павлівна спочатку вийшла заміж за графа Петра Стенбока, а вдруге за князя Михайла Горчакова. 

Син Іван залишився неодружений.

Окрім підприємницької діяльності та щедрого меценатства Павло Іванович був великим шанувальником мистецтва, колекціонував живопис та ікони. На Всесвітній виставці в Парижі Харитоненко мав власний павільйон, де експонувалися зібрання колекції ікон. Павло Іванович зібрав велику колекцію творів мистецтва відомих художників. Митці, співак Шаляпін та композитор Скрябін, були частими гостями в його маєтках. Павло Харитоненко тісно спілкувався із Сєровим, Сомовим, Врубелем. 

САДИБА В НАТАЛІВЦІ

Палац і довколишній ландшафт на 50 га сьогодні є перлиною палацово-паркового мистецтва національного значення.

Садиба Наталівка була заснована біля річки Мерчик. Масштабне будівництво садиби почалося у 1884 році і продовжувалось більше ніж 10 років. Будівництво розпочав ще батько, Іван Герасимович. Павло Іванович мріяв створити на цих землях культурний осередок, де б жили і творили талановиті митці. Маєток був названий в честь молодшої доньки Харитоненків – Наталі. Був зведений палац, флігелі для робітників, службові приміщення, оранжереї, конюшні, водонапірна башта, парадні ворота і закладений парк.

Наталівський пейзажний парк розпросторився на території лісу. На правому березі річки висаджені соснові та дубові гаї. На території садиби споруджені квітники, прокладені прогулянкові стежки, висаджені екзотичні рослини, кущі та дерева.

Красу парку підкріплює архітектура. Парадний в’їзд нагадує середньовічний замок, виконаний за проектом Олексія Щусєва. Арка викладена із могутніх каменів, Сторожка із вузенькими віконцями додає загадковості, а гострі шпилі башти на даху ніби підносять споруду вверх. Від парадних воріт була висаджена каштанова алея, яка веде аж до самого берега річки. Каштани на той час були екзотичними деревами і привозилися з Балкан. 

Палац побудований без помпезності, а у вигляді швейцарського шале – стильно й добротно. Вхід охороняли кам’яні леви. Робота Сергія Коньонкова. 

В 1911 році почалося будівництво Спасо-Преображенського храму із дзвіницею за проектом відомого архітектора Олексія Щусєва. Це однокупольний храм. Зовнішнє оформлення храму вражає архітектурними прикрасами: різьба, пілястри, мозаїка, горельєфи, рельєфні розетки із зображенням святих. На південному фасаді – барельєф «Розп’яття» роботи відомого скульптора Сергія Коньонкова. 

Дзвіниця з’єднана з церквою. 

Будівництво завершилося у 1913 році, там і відбулося вінчання Наталі із князем Горчаковим.

Церква Спаса була не тільки присадибною церквою, а ще й музеєм. Як ви пам’ятаєте, Павло Іванович колекціонував давньоруські ікони. Наталівська колекція налічувала майже 200 творів. 

Павло Харитоненко обожнював коней. Він їх розводив і дарував своїм рідним і друзям. На території садиби були побудовані добротні конюшні, облаштований манеж.

Водонапірна вежа збудована в готичному стилі. І обслуговували це розкішне життя в Наталівці приблизно 500 робітників. Тобто були робочі місця. Та й платили там добре.

ЯК ОБІРВАЛАСЯ ДИНАСТІЯ

1914 рік приніс великі біди. Павло Іванович переїхав у Наталівку незадовго до смерті. Він уже хворів на сухоти і лікарі не прогнозували ніякого покращення. Одного дня він сів у відкритий автомобіль і на великій швидкості об’їхав своє цукрове королівство, повернувся у Наталівку, і в ніч на 13 червня 1914 року помер. За заповітом був похований на Петропавлівському цвинтарі в Сумах поряд із батьком. «Невдовзі після кончини Павла Івановича здійнялася велика буря… А через кілька днів почалася війна». 

1917 рік. Біди стали ще більшими. В Петербурзі стався Жовтневий переворот… Більшовики націоналізували харитоненківські заводи, маєтки, колекції картин переселилися в московські музеї…

1920 рік. В колишньому господарстві Харитоненка створений радгосп «Наталіївський»; Розписи у Спаській церкві були забілені; Спаську церкву перетворили в котельню.

1924 рік Наталівський маєток переданий раді профспілок. В ньому розмістився Володимирівський протитуберкульозний санаторій.

Рідні Павла Івановича мусили покинути Україну. Попрощалися із Сумами, з Наталівкою, Качанівкою…

1918 рік. Із Наталівки в Крим виїхали родини Олів, Горчакових та Віра Андріївна і неодружений син Іван. На початку весни були вже в Константинополі. Через острів Мальту добралися до Італії.

На кінець 1919 року Горчакови оселилися в Парижі. Інші залишилися в Італії. 

1923 рік. Від раку померла Віра Андріївна.

1927 рік – Іван закінчив життя самогубством.

1939(?) рік – померла Наталя.

1948 рік – померла Олена.

Десь у Європі мешкають їхні нащадки… 

Наталівський парк тепер входить у володіння Слобожанського національного природного парку.

2021 РІК. ЖОВТЕНЬ

Осінь цьогоріч видалася неймовірно прекрасною. Можна сказати, золота осінь і багряна, і рожева, помаранчева-прозора… Ми нарешті доїхали до парадної брами. Вона і досі могутня і загадкова. Далі прошкуємо каштановою алеєю. Та каштани вже не ті, більшість всохли… Та скриплять дуби, сосни і мерехтять берізки. Падає листя і шурхотить під ногами. Сосни, ялини, берізки, і всілякі інші кущі й Дерева й чагарники (а їх тут аж до 100 видів!) оповиті ліанами й диким виноградом і створюють подекуди яскраві джунглі…

Чомусь звернули до конюшень. Вони ще й досі  могутні, міцні (стіни товщиною в пів метра), але без вікон, без дверей, гуляє вітер… Одна із будівель – без даху, тільки світиться металевий мереживний каркас. Вражають візерунки на дерев’яних стовпах, підпорах, пілястрах, скрізь орнаменти, дерев’яні декорації! Зроблено з любов’ю. Як гарно тут було коням…

Ми стоїмо серед манежу… Закриваєш очі і уявляєш себе більше ніж сто літ тому… Гарно так… Відкриваєш очі – а напроти конюшень службові приміщення - ті, що дерев’яні, порозвалювалися, а кам’яні ще служать нинішнім господарям. Відчувається убогість, занедбаність.

Шукаємо стежку до храму. О, Боже! Яка краса чудотворна! Храм неймовірно прекрасний. Такий невеличкий, ошатний, весь у знаках і символах. І розп’яття є. І автограф Коньонкова. Читаємо імена святих, кружляємо довкола. Заходимо всередину. Церковця повна людей. Купують свічки, замовляють акафісти, моляться, роздивляються… А з портрета на стіні спостерігає Павло Іванович Харитоненко… Із під забілених колись стін проступають обриси святих, біблійні узори.

Біля церкви місцеві торгують сувенірами, грибами, травами, яблуками, грушами. Тут бесідка, лавочки і 300-літні дуби. Ми обхватили вчотирьох, набралися столітньої енергії.

Ще ж і до Наталчиного будиночка треба сходить, левів погладить, позаглядати у вікна, посидіти на сходах. Так і зробили. Заодно й екскурсію послухали. Люди все йдуть і йдуть… Гуляють лісом, шукають гриби, слухають історії про Харитоненків. А леви відпочивають, закам’яніли.

А яка водонапірна башта витончено-прекрасна, в готичному стилі, башточки, віконця, мережива дерев’яні й листяні осінньо-багряні. Вода і досі подається.  А довкола листя, листя, каміння, ліани – хащі… Блукаємо ще лісом, стежками, розглядаємо, вгадуємо, де які службові приміщення. 

Колись на західних воротях садиби спокій стерегли кам’яні половецькі баби. На початку цього літа ще були і раптом зникли. Ех, не встигли доторкнутись до історії. Хтось привласнив.

Нагулялися, втомилися, чебрецевого чаю напилися, пирогів наїлися. І зовсім не хочеться покидати харитоненківську резиденцію. Та все ж повертаємось додому зморені й щасливі, а перед очима Наталівка, ще прекрасна. Та наскільки її вистачить?..

Валерія Бакуліна