Ось і завершуються наші мандри сотнями Охтирки.

Як ви помітили, шановні читачі, ми ходили не по порядку, бо не діждавшись сотенних активістів, самі взялися досліджувати, тобто мандрувати рідним містом. Все почалося з експромту, з 10 сотні, на яку нас запросила Ольга Косарєва. Так і пішли далі… І наостанок залишилася 2 сотня. 

КОЗАЦЬКА КРИНИЦЯ

Із 1 сотні на 2 сотню можна потрапити через місточок через річку Охтирку. За декілька метрів видніється цікава споруда – невеличка кам’яниця із хрестом на куполі. Це козацька криниця. За переказами козаки 1 сотні знайшли тут джерело, закрили його дерев’яним зрубом. І, як годиться, поряд поставили дерев’яний хрест. Більше трьох століть минуло з того часу, а до криниці не заростає стежка. Охтирчани й досі приходять сюди за цілющою джерельною водою. В наш час криницю загородили цеглою і хрест установили на куполі. А поряд із куполом тягнуться символи безгосподарності – обшарпані труби тепломережі. Краєвид зіпсовано. Та ми не втрачаємо надії на краще, і йдемо далі.

А далі по Армійській - стара виразна кам’яниця із великими вікнами і колись вхідними дверима з вулиці. А з двору видно довгу засклену веранду, довкола кучерявиться дикий виноград. Цікаво, який купець побудував цю садибу?

Так у роздумах дійшли до ЗОШ №5. На подвір’ї тихо, та до 1 вересня вже недовго. Ця школа одна із новозбудованих за проектом Михайла Новосєльського. У сучасній школі повинен бути басейн. І школа повинна виглядати яскраво. Новобудову урочисто відкрили 1 вересня 1985 року. Першим директором призначили Людмилу Полякову. Шефами школи стали нафтовики. У 2012 році школа стала носити ім’я Романа Рапія. Наразі бачимо споруду сірого кольору. На фасаді – меморіальна дошка Герою України Сергію Пустовому. Колись він тут навчався, тепер тут навчається його син Максим. 

За шкільною огорожею перед вікнами сучасної школи зберігає пам’ять столітній дуб. 

МОЯ УКРАЇНА

«Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати – це наполовину завершити», - сказав мудрий Сковорода. І наче в підтвердження наших добрих починань, саме на 2 сотні ми зустріли філософа. У свій час, у 1998 році в Охтирці відбувся пленер садово-паркової скульптури «Сад українських пісень та байок». Майже всі дерев’яні скульптури і досі животіють у центрі міста біля річки, біля «Кнєжі» та в Успенському сквері. А скульптура Сковороди невипадково опинилася на вулиці Армійській  біля споруди ЖКГ. Тому що, окрім управління ЖКГ там є бібліотека. 

Як же пройти повз? Тож зайшли в гості. І нам щиро зраділи і прийняли-пошанували. У фоє на другому поверсі – розмальовані стіни. У кімнаті відпочинку - картина Караваджо «Юнак із лютнею». Це подарунок бібліотеці від вдячних читачів. А на полиці – кримські мотиви, сухоцвіти із південного степу. Запахло Кримом… В читальному залі наразі книжкова виставка «Моя Україна». На полицях видно багато сучасної літератури. Ми не втримались і записалися в цю бібліотеку, запаслися новинками укрсучліту. Бібліотекарі Надія Голубченко та Ольга Осипенко поділилися своїми напрацюваннями, провели віртуальну екскурсію до козацької криниці, можливими стежками Сковороди,  розповіли про свої «джунглі»- мунглі, показали аптеку Карлсона, який живе в бібліотеці. Тут можна побачити кошик із панцирника, панське віяло і багато чого такого, щоб відволіктися від буденності і поринути у загадковий світ мандрівних пригод із казковими героями та дізнались дещицю із 1200 фактів про Україну із книги-мандрівки. Ми наче відновилися у цій чудовій бібліотеці. Рекомендуємо і вам записатися в бібліотеку-філію №2.

МЕЛЬНИЧНІ 

На вулиці Єлизавети Пєлєхової (Лабаторіна) проживає зі своєю родиною Тетяна Акименко - охтирська поетеса, режисерка, і, взагалі, творча людина. Пані Тетяна залюблена у рідне місто і майже в кожному творі, у поезії і в прозі, вона передає свою любов читачам. Тетяна Іванівна поділилася спогадами раннього дитинства: «Мені здається, що місце, де пройшло моє дитинство було подібне на рай. На перехресті сучасних вулиць Мєндєлєєва та Пєліхової був вигін, по весні весь вкритий квітами – смолкою. Ми з дідусем любили там гуляти. Поряд було озеро, відлуння річечки Охтирки. Влітку дітвора там пустувала, плавали на гумових камерах, взимку каталися на ковзанах, а з довколишніх пагорбів щодуху мчали на санчатах. 

До річки йшли луками. На річці була чистісінька, прозора вода, білий пісок, біля берега прив’язані човни. А риби скільки всякої водилось, особливо в’юнів. Закуток на Мєндєлєєва, а далі місток, що вів на Горобіївку. За містком - направо стежка, а далі міські купальні Дарагана і Розторгуєвих. Півміста приходило туди купатись, відпочивати. Потім завод «Промзв’язок» забрав територію… 

У 1958 почали будувати 1-й елеватор і прорізали нову вулицю, мешканців того району називали «мельничні», а новобудови іменувалися «домики».

Наразі ландшафт дуже змінився, і річка геть не та, нема купалень, і озеро майже висохло. Та навесні воно наповниться водою. І життя продовжується…»

ПОРЯДКИ НА ЮРІЇВСЬКОМУ ПРОВУЛКУ

Наступного дня наша мандрівка 2 сотнею почалася з вулиці Київської. Доречно згадати, що раніше вулиця Армійська називалася Старокиївською, а Київська була тільки до провулку Дворянського, а далі починалася Новокиївська. Не заплутались?

Провулок Дворянський після Жовтневого перевороту більшовики нарекли іменем Ілліча, у 2015-ому провулок став Юріївським. І на провулку є вельми приваблива споруда, яка нині належить позашкіллю, юним науковцям,  ОМЦПО – МАН. А в 19-ому столітті будинок належав барону фон Радену, за національністю балтійський німець, що прийняв православ’я, служив у російській кавалерії. У 1860 році вийшов у відставку і присвятив своє життя благоустрою охтирського повіту, був дійсним статським радником, предводителем дворянства Охтирки.

Побутує цікава легенда, пов’язана із баронесою фон Раден. За легендою, молодий гусар викрав молоду циганку Марту. Відправив її до Парижу навчатися світських манер. Після революції більшовики конфіскували маєток баронеси, а її відправили у дім для прислуги. В 1923 Марія фон Раден емігрувала за кордон.

Ось ми і підійшли до цього загадкового будинку. Так хотілося обійти довкола, роздивитися, надихнутися легендами… Та куди там! Суворі прибиральниці, угледівши, що ми зайшли на їхню територію та ще й фотографуємо, заявили: «А ви запитали дозволу у директора?». Отакої, це що туристам не дозволено фотографувати старовинну архітектуру, чи це режимний об’єкт?

Цікаво, чи можна запросто зайти на подвір’я церкви? Назустріч іде чоловік. Та це ж батько нашого співака Олександра Кварти! Василь Іванович милостиво запросив до себе у двір: «Подивитесь, куди Сашко в гості приїжджає». Добрий двір, чистий, охайний, заквітчаний і будинок з терасою. У Квартів все в порядку!

ЮРІЇВСЬКА ЦЕРКВА

Заходимо на подвір’я Юріївської церкви з тилу, і відразу в захопленні від величі храму та буйства квітів. У тіні дерев на лавочці священик спілкується з кимось. Ми представились, і о.Андрій привітно запросив у храм. Біля входу – образ Георгія Побідоносця, всередині храм прегарний, особливо вітражі. Сонячні промені створюють блискучу палітру на підлозі, блакитні стіни, паникадила, ікони на стінах. Все як має бути. Навіть бібліотека є в храмі. О. Андрій служить тут вже 10 років. Парафіяни церкви – мешканці мікрорайону Дачний. Ми виходимо із храму. Іще кружляємо довкола, фотографуємо величний і грандіозний храм. З  чорного ходу також є зображення св.Георгія. Він представлений як лицар на білому коні зі списом у руках, яким він убиває дракона і рятує дівчину, принесену у жертву. 

Історія храму починається із 1660 року, спочатку церква була дерев’яною. В 1739 році від незгорілої свічки зайнялася пожежа. Відбудували. А в 1860 році почалося будівництво нової кам’яної церкви за проектом архітектора Покровського. Одним із меценатів був барон фон Раден. А одним із будівничих, був місцевий муляр Антон Нестеренко, який жив неподалік на вулиці Заозерній. Останнім старостою до 1919 року був Федір Овчаренко. Про це можна довідатися із оповідань Бориса Антоненка-Давидовича.

Після революції більшовики храм пограбували і закрили. При радянській владі тут був склад медпрепаратів і склотари. Відкрили знову в 1992 році. Споруда була в жахливому стані. Прийшов о.Георгій і почалося відродження. На сьогодні територія Юріївської церкви – це взірець благоустрою.

СИМВОЛИ «НАФТОВОЇ СТОЛИЦІ»

2 сотня – це мікрорайон Дачний, сьогодні вважається елітним районом міста Нашого. А в давнину цей район називався Ганчурня. Там де зараз сосновий бір Ківшар раніше були піски. Озеро Біле заростає очеретом. Ресторан «Алмаз» зовсім не алмаз, залишилися бетонні блоки. Натомість з’явилися нові крамниці та кав’ярні. 

Колись, із 1961 року почався видобуток нафти на Охтирщині і на Дачному з’явилися солідні споруди управління НГВУ та УБР. То були часи розквіту Охтирки, і наше місто називали «нафтовою столицею» України. І не можна не згадати добрим словом керівника НГВУ Романа Костянтиновича Рапія, завдяки його умілому керівництву розвивався нафтовий промисел і заодно Охтирка. 

Завдяки  Роману Рапію, Михайлу Новосєльському та Борису Солов’ю у місті була побудована дитяча художня школа, друга на Сумщині. Дякувати Богові, школу відстояли і не перетворили в якийсь розважальний центр. І тепер це наша гордість, тут наші діти вчаться бачити і створювати прекрасне. Першим директором художньої школи був художник Григорій Протасов. Він і досі вчить дітей, поряд із ним викладає Сергій Степанов, декілька років вчителював Сергій Жидель, переселенець із Луганська, нині покійний. Нині художню школу очолює молода і завзята директорка Яніна Тищенко.

Як ви розумієте, символів на 2 сотні багато, і всі заслуговують на окрему розповідь. 

МІСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА

Вулиця Київська, 2. Сюди, в міську бібліотеку, переселився «Український клуб Охтирки» відтоді як закрили районну бібліотеку. Ми часто збиралися тут на культурні посиденьки і створювали цікавезні події, разом дивилися фільми, проводили публічні акції, вшановували наших письменників і поетів, писали Всеукраїнський диктант. Цього року визначною подією в бібліотеці стала 150-а річниця з дня народження Лесі Українки. Щиро вдячні всім працівникам міської бібліотеки за співпрацю.

А потім карантин заставив усіх посидіти вдома. Та, мабуть, нічого не буває марно. Після того сидіння ми вирушили у мандри по рідному краю, а потім почався наш вояж по сотням. 

«А добре почати – це наполовину завершити», - сказав Сковорода. Ми зробили багато відкриттів про місто Наше, про людей, які жили колись і живуть сьогодні поряд із нами… Коли дізнаєшся щось нове, дивишся на місто зовсім по-іншому, хочеться заглянути в нерозгадані закутки, послухати ще купу родинних історій. Тож, все тільки починається!

Дякуємо, що слідкували за нашими мандрами. До нових зустрічей!

Валерія Бакуліна