«Ех, старовина, старовина! Яка ж то розкіш, яка радість дійде на серце, коли почуєш про те, що давно, давно, що ні місяця, ні року немає, діялося на світі». («Пропала грамота». Микола Гоголь).

Ви скажете, яким боком Микола Гоголь зі своєю грамотою до охтирських сотень? А виявляється, що все в цьому світі пов’язане. Цього разу ми мандрували 5 сотнею, та й знайшли Почесну грамоту. Те, що побачили – все в минулому, все старовина, ну майже все. Та радість на серце від побаченого не зайшла, більше сум. Тож, слухайте, як воно було.

ЖУРАВЕЛЬ ТА ВІТРИЛЬНИК

Наш екскурсовод по 5 сотні – охтирський краєзнавець Володимир Глубокий. Першим об’єктом нашої мандрівки була колишня контора колгоспу ім. Петровського. Наразі там контора охтирського олігарха…  Нові часи – нові господарі. Та архітектурні споруди минулої доби зберігають справжнє мистецтво, в нашому випадку – монументальний живопис на фасаді контори-офісу. І вони дійсно заслуговують уваги. Фотографуємо. І тут ми бачимо журавля на димарі. Не справжнього, а металевого. «Краще синиця в руках, а не журавель у небі», - подумалось. Неподалік контори – магазинчик «Калина», теж колишній. Пам’ятаєте у місті ще були магазини Коваленка, Романенка, Поклонської, Параски…

На даху крамниці, на димарі – металевий вітрильник із флюгером. Невідомо що думали ті люди, що їх там розмістили, але вони чудові, романтичні.

Поки ми, наче папараці, фотографували, в офісі здійснився переполох, подумали якась провокація. Роздивляємось колишні колгоспні володіння,  які наразі загороджені, з колючим дротом зверху і охороною. 

«А колись було…», - згадує пан Володимир, і про дешеву колгоспну продукцію, і як воно було в далекому дитинстві: «До Калина привозили прямо із колгоспного баштану кавуни по 5 копійок. Огоньок називалися. Темношкірі, тонкокорі, а всередині червоні, мов жар і солодющі, мов мед… Їх вигружали прямо біля крамниці і люди приїжджали возиками, велосипедами, мотоциклами…» До речі, цей куточок 5 сотні знаходиться на перетині Харченківки та Квашівки, за якою була Власівка. Згадуємо старі назви.

У 1950 році 4 міські колгоспи – імені Петровського, Червоний Орач, Червоний партизан та Комсомолець (в народі звалися бригадами) об’єдналися в одне господарство. Пізніше до нового господарства приєднали ще 2 бригади «Шлях до комунізму» та «Іскра». Із 1954 року колгосп ім. Петровського очолив Федір Муратов. У 1985 році на вулиці Чапаєва (Слобідській) побудували нову контору.

«…Під керівництвом комуністів трудящі Охтирщини успішно виконують усі завдання, поставлені сучасним етапом будівництва комуністичного суспільства».( Історія міст і сіл УРСР). Не побудували… Журавель і вітрильник наче застиглі символи-мрії, нагадують про наміри минулої епохи.

ЗАЛІЗНИЦЯ. «ДЕРЖІТЬ ПОЇЗД!»

«… Паротяг дав оглушливий гудок, шарпнув – і все на мить завмерло, захололо…» - багрянівські рядки, наче пророчі, відтворені в сучасних реаліях Охтирської залізниці. Дійсно, здається, що все тут завмерло й захололо. 

Та все ж є залізничний вокзал і декілька заржавілих вагонів стоять «на запасних путях». Вокзальна споруда виглядає цілком пристойно і доглянуто, має привабливий колір морської хвилі. Тут можна придбати квитки і на море, і в столицю, і скрізь, куди ще може довезти вас «Укрзалізниця» та міжміські потяги. Варто лише доїхати до ст.«Смородине», тобто Тростянець.

Із історичних довідок відомо, що станцію «Охтирка» відкрито 1895 року і 18 лютого 1895 року розпочато регулярний рух потягів на ділянці «Охтирка-Кириківка». Треба віддати належне цукрозаводчику і меценату Павлу Харитоненку і охтирським купцям, зокрема меценату Федору Курилу, які доклали зусиль, щоб Охтирка стала частиною Курсько-Харково-Азовської залізниці. Та все ж князь Голіцин дужче постарався за Тростянець. Отже, маємо – те, що маємо.

В радянський період на охтирській залізниці був шалений трафік, особливо вантажних перевезень. Через Охтирку перевозилось безліч різноманітних вантажів: дерево, зерно, будівельні матеріали, нафта. Охтирка обслуговувала Котелевську та Чупахівську перевалки. 

«Перша нафта з’явилася 10.02.1961 року», - нагадує наш екскурсовод Володимир Глубокий, це він добре пам’ятає, бо за професією нафтовик. «На залізниці все життя працював мій дідусь Моїсеєнко Марк Якович. Починав із помічника машиніста, пізніше через травму його перевели комірником пакгаузу. Це закрите складське приміщення при залізниці, нинішня товарна станція. В нашій родині збереглася його світлина, на якій написано: «Марк Яковлевич за стахановський метод работы на жд транспорте и за отменную организацию погрузки и вигрузки грузов премируется фотокарточкой. 1937 год». Так ударно і допрацював мій дідусь аж до пенсії у 1961 році».

Ми пам’ятаємо рух, потяги, скрегіт паротягів, оголошення по гучномовцю, ми пам’ятаємо запах залізниці і як непросто було перейти через декілька рядів вагонів… Тепер самотній вокзал, заржавілий вагон і пусті колії.

«… Поїзд зникав з їхніх очей. Зникав. Ставав лише сірою смужкою. І, нарешті, канув за синіми козацькими могилами. Прогримів десь на захід» (Іван Багряний. «Держіть поїзд!»)

ЦЕГЕЛЬНИЙ ЗАВОД. ПОЧЕСНА ГРАМОТА

Колись в Охтирці було 14 цегельних заводів. На 1903 рік їх стало 6. У 1921 році їх було 2. А в 1937 році залишився єдиний, який проіснував до минулого 2020 року. Розташовувався за адресою: вулиця Залізнична, 31. Поряд кар’єр, де глина і пісок. 

«Глина була така, що хоч на хліб намазуй!»,- говорить пан Володимир.» До Другої світової війни на заводі, крім цегли, виготовляли черепицю, глечики та інші побутові речі».

Ми зупиняємось біля воріт цегельного заводу. Вони ще не втратили яскравих барв і можна прочитати: «ПО Охтирський цегельний завод СООР Україна Сумська облспоживспілка». Йдемо далі до відкритих воріт, до адміністративної споруди. Будинок, облицьований білою плиткою і з вікнами в зелених рамах. Прошкуємо стежкою, густо встеленою сухим листям, до входу. Напіввідкриті двері, на них попередження: «Велике ДЯКУЮ, що зачинили за собою двері!». 

Як там всередині?.. Там сліди втечі або погрому: розбиті шибки, скло попід стінами, декілька столів, розкидані папери. Забрали найважливіше, непотрібне покинули. Прямо під ногами щось барвисте в сухому листі. Піднімаю і читаю: «ПОЧЕСНА ГРАМОТА Нагороджується первинна профспілкова організація працівників підприємства Сумської облспоживспілки «Охтирський цегельний завод» Голова профкому Геринович Володимир Йосипович Директор Цибулько Олександр Олексійович за перше місце… 26 червня 2013 року».

Ми забрали Почесну грамоту до музею «Українського клубу Охтирки». Двері не закрили…

ВІЛЛА КУРИЛА

До колишньої купецької вілли, до радянського тубсанаторію їдемо повз колишню нафтобазу. Із-за високого паркану височіють величезні металеві цистерни. Колись там зберігали чорне золото Охтирщини.

«Колись Нафтобаза процвітала. Тут була перевалка нафтопродуктів. Їх привозили сюди із усіх переробних заводів, а потім розвозили по всіх підприємствах. Впродовж дня стояли черги вантажівок. З 1990-х почався занепад нафтового промислу і все, нафтобаза тепер пуста».

Володимир Анатолійович показує, де останки-руїни вілли. Він знає, де вона знаходилася раніше: «Моя прабабуся ходила до Курилів у найми, збирали полуниці. Брала із собою доньок, і цілий день збирали ягоди. Старші діти допомагали, молодші бавились у затінку. Бувало Курилиха вийде на балкон, просвіжитись, подивитись. А в кінці дня зі збиральницями обов’язково розраховувалися, а дітям давали по кошику полуниць».

Сьогодні ми ледве продерлися до останків купецької розкоші. Без коментарів, бо самі розумієте нашу реакцію. А яка там величезна територія, Ще в 1990-і охтирчани пам’ятають тубсанаторій, доглянуті клумби, яблуневі сади, бузкові алеї… 

Майже по всій Україні збереглися якісь палаци, маєтки - в Охтирці, мабуть, більшовики були найагресивніші, знищили дочиста, вправились, ні на що подивитись…

РУЇНА ЗОШ №10

Іще одна руїна – колишня ЗОШ №10. Закрили, ніхто не приватизував, люди постарались, поруйнували все всередині – ні вікон, ні дверей, ні перегородок. Тільки вітер гуляє… Якимось дивом затрималася дубова підлога, така міцна, що не спромоглися зірвати. Пан Володимир тут навчався. Роздивляється і згадує, де який клас, кабінет був, їдальня… Показав, в якому місці був його клас і приблизно його парта. 

Із історичної довідки відомо, що 10 школа була одна із Земських шкіл Охтирки, як і 7, 8, 9. Вони ж однотипні і побудовані приблизно на початку 1900-х. Тримайтеся ЗОШ №№ 8 і 9!

УСПЕНСЬКЕ КЛАДОВИЩЕ.ЄВРЕЙСЬКІ ПОХОВАННЯ

Як не дивно звучить, на 5-й сотні «живим» є Успенське кладовище. На мапах Охтирки воно з’явилося із 1806 року. Тут ховали своїх рідних мешканці трьох сотень: 4, 5, 6. І окремо – єврейські поховання. І ми йдемо до них. Зі шкільного двору, за футбольним полем - кам’яні надгробки. Скраю ніби недавні могили, а далі… автентичні кам’яні могили з написами на ідиш, і російською в бур’янах. Ці люди жили в Охтирці і є частиною нашої спільної історії. І наш обов’язок, щоб було чисто. Це окрема охтирська тема: «А хто повинен прибирати?»

ПРИВАТНИЙ МУЗЕЙ 

Так ми підійшли до зразкового будинку 5 сотні, що на вулиці Успенській, 13. Тут мешкає родина Глубоких. Відразу бачимо історію вулиці, яка зазначена на табличці, прилаштованій на фасаді будинку. Завдяки цим відомостям деякі охтирчани дізнаються історію вулиці, краю, країни. Можливо, починаючи з цього людям цікаво, а як називалася їхня вулиця? Яка її історія?

От, наприклад, вулицю Максима Горького перейменувала на Якова Щоголіва. Так, співця Слобожанщини, який народився в Охтирці, відправили на задвірки міста, майже на Положанку…

А ми потрапляємо в міні-музей, який створив Володимир Глубокий. За освітою та родом діяльності, пан Володимир – нафтовик, за покликанням – краєзнавець, а ще добрий господар, виноградар і винороб. Людина з купою захоплень. продовжує пошуки свого родинного дерева. 

В приватному музеї Володимира Анатолійовича - артефакти, старі побутові речі, раритети міста Нашого, світлини й матеріали історії родини, міста, краю. 

«Історія однієї вулиці», можете знайти статтю під такою назвою в торішній газеті «Город А» за 30.09.2020 рік або на сайті «Ахтирский портал».

ВОЛОДИМИР ГЛУБОКИЙ: «Я так думаю, коли не знаєш свій родовід – твоє майбутнє хитке, як дерево без коріння. А коли ти не знаєш історію місцевості, де мешкаєш, незалежно від того чи родився тут, чи приїхав та оселився в певній місцевості, в тебе немає основи фундаменту для створення родинного помістя. А без нього – твій дім недовговічний, без минулого немає майбутнього».

Володимир Глубокий тримає пам’ять, тримає 5 сотню. Грамота не пропала!

До зустрічі, на наступній сотні!

Валерія Бакуліна