Пікассо, Піссаро, Малевич. Щоб побачити картини знаменитих художників та надихнутися мистецтвом -  не обов’язково їхати за тридев’ять земель, у Францію, Іспанію, Америку.

Можна просто відвідати художній музей у селі Пархомівка на Харківщині. Так і зробили завзяті мандрівники «Українського клубу Охтирки».

12 червня поїхали в Пархомівку. А ще відвідали Співочі Тераси і Наталівку. Це три перлини Слобожанщини, які поряд з нами. Хтось десь уже був, дехто вперше. Які враження? Неймовірні. Море неймовірних вражень. Екстрим і культурний шок. Та про все по порядку.

Як ви пам’ятаєте, шановні читачі, минулого разу мандрівники «УКО» були в селі Сонячному. Проїхалися, пройшлися і зробили відкриття «слідами Харитоненка». Вирішили йти далі слідами сумського магната й мецената. Пархомівка – поряд.

ПАРХОМІВСЬКИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ

1688 р. зустрічається перша згадка про хутір Пархомівку Охтирського слобідського краю! Спочатку хутір належав охтирському полковнику Івану Перехрестову. 

1769 р. Пархомівка перейшла до рук генерал-поручика Охтирського гусарського полку, графа І. Підгорічані. Граф збудував особняк у стилі італійського палаццо. А графиня – цегляну церкву у стилі класицизму за проектом Петра Ярославського.

1872 р. Іван Харитоненко скуповує землі та маєток Підгорічані в Пархомівці. Тут будує цукровий завод…  Родина Харитоненків мріяла створити на землях Слобожанщини культурний осередок, де б жили і творили митці, з вірою, що прекрасне змінить світ...

1960-70 р.р. Афанасій Луньов, вчитель історії разом із учнями вирішили і почали збирати картини та інші твори мистецтва. Спочатку знахідки зберігали в школі, потім перебралися в будинок, що поряд. На цьому не зупинилися. Вчитель запропонував дітям написати листи відомим художникам із проханням допомогти у створенні справжнього художнього музею у Пархомівці. І художники відгукнулися.

Ось така коротка передісторія маєтку-палаццо-художнього музею.

Сьогодні – це унікальний сільський художній музей, філіал Харківського художнього музею. Колекція нараховує понад 3 тисяч основного фонду і складається із творів живопису, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, експонатів археології та етнографії. Діюча експозиція розміщена в 12 залах музею.

Ось і ми, нарешті, в музеї! Просто не віриться: Рєпін, Реріх, Левітан, Шишкін, Айвазовський, Маяковський, Малєвич, Шевченко, Глущенко, Пікассо, Піссаро, «молоді голландці», китайські художники… Старовинні меблі, древні ікони, «кулі в кулі», порцеляна, статуетки-балерини, поліфон.  

Екскурсовод музею розповідає про всіх і про все. Інформація несеться шквальним потоком у наші голови, душі і серця. Очі розбігаються. Хочеться помацати раритети, присісти на старовинне крісло, якому понад 200 років, та не можна. Тож, слухаємо, надихаємось, переймаємось величчю музею і унікальністю кожної картини й експоната. А ще дізнаємося цікаві подробиці щодо окремих митців, картин, експонатів.

Наприклад, батько майбутнього художника, Северин Малевич, працював спеціалістом на цукровому заводі. Тож, декілька дитячих років Казимира Малєвича пройшли у Пархомівці. І саме тут, 12-річний підліток відчув потяг до мистецтва, спостерігаючи як місцеві мешканці розмальовували свої хати й печі. Декілька творів Малевича експонуються тепер у музеї.

«Голуб миру» Пабло Пікассо облетів увесь світ та й оселився у Пархомівському художньому музеї.

Як створював свої офорти Шишкін? Чому фарфор називають порцеляною? Як виготовлялися «пачки» у фарфорових балеринок? Що таке кулі в кулі? Чому в єгипетської богині Нефертіті одне око? Як випробовував Мойсей свій народ? Як звучить українська пісня «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці» на поліфоні?.. Іще багато чого цікавого ми почули й побачили в Пархомівському художньому музеї.

А перед палацом мистецтва розлігся величезний прекрасний квітник, залитий сонцем. Краса рятує світ! 

Виявляється, зовсім поруч із музеєм будинок, в якому жив Казимир Малєвич. Як же не зайти? Будинок зберігся, вражає дерев’яне мереживо по піддашшю. Але все непофарбоване, полущене. У будинку розмістилася продуктова крамниця, а поряд - східці до Малевича. Поріг розсипається з віком. Та якісь ентузіасти на дверях приміщення установили портрет Малевича. «Хтось мурує. Хтось руйнує…»

За гуртожитком, ген на краю вулиці видніється Покровська церква, та що за проектом Ярославського. А з другого боку – вежі й останки цукрового заводу. Ех, немає Харитоненка.

СПІВОЧІ ТЕРАСИ

Немає Харитоненка – немає доріг. І, насправді, від цього туристи отримують культурний шок. Пархомівка – таке унікальне місце, де є Малєвич і Пікассо, неможливо цивілізовано дістатись до музею.

А нам треба якось добратися до «Співочих Терас». Непогода і дурні дороги змінюють наш маршрут і вносять певний екстрим у мандрівку.

З горем пополам добралися до природного амфітеатру Слобожанщини. Накрапає дощ, витягуємо парасолі і продовжуємо подорож, бо хочеться побачити на власні очі та почути унікальний звук терас. Нас вітають 200-літні дуби. Опускаємось вниз, на величезну терасу. Внизу – ставок, наверх – каскад терас. 

Вони являють собою 5-ярусну ступеневу конструкцію, облицьовану червоною цеглою підковоподібних стін з бутового каменю. Посередині -  центральний прохід, який розділяє тераси на два симетричних крила із 24 сходинками на кожному рівні. 

Невідомо, як звучав голос Шаляпіна чи княжни Горчакової, та ми почули, як лунають наші голоси у природному амфітеатрі. І це називається ефектом об’ємного звуку, який утворюється завдяки унікальній акустиці. 

120 років тому Павло Харитоненко вирішив вирощувати в цьому місці екзотичні рослини, які потребували спеціальних умов і догляду. Тоді лимони, апельсини, виноград… були ще в диковинку на Слобожанщині, на відкритому просторі. Павло Іванович запросив іноземних спеціалістів і місцевих майстрів. Які створили споруду з цілою мережею підземних гідротехнічних комунікацій, всередині були встановлені мідні труби для подачі й відведення води, глибокий колодязь – систему для адаптації теплолюбних рослин. Тераси зроблені каскадом, щоб не заважали кожному ступеню отримувати свою порцію сонця. Місце було вибране не випадково.

Чому тераси називають співочими? За легендою, Харитоненко гуляв якось зі своєю молодшою донькою Наталією, яка любила співати. Співала й на природі. На терасах її голос звучав голосніше і відлунював по всій окрузі. Так ця місцевість отримала свою назву – «Співочі Тераси».

Після 1917-го року, в період більшовицької влади – 20 років запустіння. Потім утворили радгосп «Глобівський». На терасах висадили яблуні. Статус пам’ятки архітектури «Співочі Тераси» отримали за незалежності України. 

Наразі немає ні яблунь, ні апельсинів, ні винограду, збереглася тільки рукотворна акустика. Тож ми поспівали, поговорили, послухали свої голоси, потримали в руках уламки старої цегли, помилувалися равликами… Та й поїхали далі.

НАТАЛІВКА

Довго добиралися харківськими сільськими дорогами, які не кращі від наших. Наталівка зустріла нас проливним дощем. А брама – відкрита. Ну як же, приїхали і повернути назад? Тож повідкривали парасолі і вперед по заростях колишньої каштанової алеї. Ну дуже хотілося познайомитися із перлиною паркової архітектури. Каштанова алея тягнеться аж до самого берега річки Мерчик. Грім і блискавиця стали нам у супроводі. Найсміливіші мандрівники пройшлися стежками старого величезного парку. Побачили останки заміської резиденції Харитоненків. 

Назву «Наталівка» ця місцевість отримала на честь молодшої доньки Павла Івановича – Наталії. Що залишилося від колишньої величі? Каштанова алея, дуби, яким по 300 років. А колись у парку було до 100 видів екзотичної флори. 

Монументальна в’їзна брама схожа на середньовічний замок. Об’єм брами складається із масивних кованих воріт і сторожки з вузькими вікнами. 

Заміська резиденція була забудована у 1884 році і складалася із житлового будинку, парадних воріт, господарського будинку, водонапірної вежі, стайні, манежу. Спаська церква була побудована в 1913 році за проектом Олексія Щусєва.

Після 1917 року більшовики перетворили собор у котельню, забілили стіни, зітерли ангелів, ікони розійшлися по людях. Предмети мистецтва – також по людях і по різних музеях…

У 1924 році тут створили радгосп «Наталівка». Палац перетворився у протитуберкульозний санаторій. В період Другої світової війни колишній панський особняк був зруйнований. Донині зберігся флігель управляючого. Водонапірна вежа схожа на сторожова башту. Десь іще залишки манежу.

На вході із західної сторони гостей зустрічають камінні леви. Сергій Коньонков зробив таких тільки три пари. Одні в Наталівці, другі – в Санкт-Петербурзі, треті – десь за кордоном. Наразі «Наталівка» належить національному природному парку «Слобожанський».

Цей день був неймовірно фантастичним, наповнений сонцем, дощем, мистецтвом, пригодами і капелюшками… Зустріч із прекрасним, мандри під парасолями, відлуння на «Співочих Терасах», УАМ у лісових нетрях… І пані в капелюшках.

Мандрівна скриня «Українського клубу Охтирки» поповнилася дивовижними слобожанськими скарбами. І за це ми вдячні всім людям, які зберегли перлини Слобожанщини: вчителю історії Афанасію Луньову і його учням, людям які зберегли твори мистецтва і віддали їх у музей, і сучасним працівникам Пархомівського художнього музею, які знайомлять нас із світом прекрасного. 

Певною мірою про це мріяв Павло Харитоненко.

Валерія Бакуліна