Про це писав він у памфлеті "Чому я не хочу повертатися до СРСР": "Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна, кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська; коли НКВС піде вслід за гестапо; коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький; коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості..."

Здійснити вимріяне І. Багряному не судилося: відійшов у вічність ще у 1963 році. З того часу ще 27 років повертався в Україну і свою маленьку батьківщину пам'яттю і творчим доробком - томами поезії, прози та публіцистики.

Перші розвідки про славетного письменника з'являються в 1990 -1991 роках (Галкін О., "Зірки свого шляху не змінюють", "Прапор перемоги" за 26 червня 1990 р., Галкін 0., "Людина -. це не нуль історії", "За вільну Україну" за 5 жовтня 1991 року, Шугай О., "Через терни Гетсиманського саду", "Літературна Україна", 1991 р.). Трохи згодом, завдяки зв'язкам автора цих рядків з письменниками та громадськими діячами в українських діаспорах різних країн: Д.Нитченком, Ю. Борцем (Австралія), А.Лиским, О.Коновалом (США), Р.Василенком (Канада), П.Кузьмою-Балицьким (Данія), дружиною І.Багряного Галиною (Німеччина) та іншими - почали надходити книги, видані за кордоном. А ще згодом твори І.Багряного почали з'являтися друком і в Україні: "Тигролови", "Скелька", "Сад Гетсиманський" , "Людина біжить над прірвою" тощо. Над збиранням спадщини видатного письменника почали роботу і українські письменники О.Шугай, Л.Череватенко, П.Мовчан, І.Драч, В.Усань. Вони стають упорядниками видань. Тож у середині 1990-х років побачили світ такі книги як "Публіцистика", "Під знаком скорпіона", на якій, аби привернути увагу читача і хочу зупинитися.

Отже, книга "Під знаком скорпіона" або "Українська література і мистецтво під комуністичним московським терором" - поезія, проза, публіцистика та фрагменти статей, роздумів з архіву письменника, упорядкована автором передмови, секретарем Київської письменницької організації Олександром Шугаєм, вийшла друком у спільному українсько-американському видавництві "Смолоскип" (директор Йосип Зінкевич, американець українського походження). В ній проглядаються пожовтневі десятиліття аж до сьогодення, про які І.Багряний пише зокрема, що "під таким знаком, без сумніву, стоїть наша епоха".

Візьмемо лише одну життєву сферу, до якої безпосередньо причетний І.Багряний, - це література, якій письменник віддав всі свої сили і розум.

З часу встановлення радянської влади в Україні, як пише він у статті "Українська література й мистецтво під комуністичним московським терором", існував ряд літературних і мистецьких груп, що були так, чи так антимосковської орієнтації й різнилися лише в речах другорядних, напрямкових або формалістичних. Щоправда у 1920-ті роки кремлівські мрійники в український літературний світ впроваджували своєрідний розподіл на "чистих" і "нечистих", на "пролетарських" і "непролетарських", на "радянських" і "попутників". Та практично, як зазначає Багряний, це не мало ніякого значення, бо всі ті напрямки сходилися - були вони українськими в своїй глибокій суті, а значить ворожі аспіраціям Кремля.

Офіційно ж українські літературні сили об'єднувалися в організації: "Ланка" - так званих "попутників" і "непролетарських письменників, "Плуг" - організація селянських письменників, "Гарт" - організація робітничих письменників, група неокласиків - офіційно не оформлена організація, "Молодик" - організація молодих письменників, "ЛОЧАФ" - літературне об'єднання Червоної Армії і Флоту, спілка письменників Західної України в Києві "Нова генерація". Пізніше на місці зліквідованого "Гарту" створилась найповажніша в історії української підрадянської літератури організація "ВАПЛІТЕ" (вільна Академія Пролетарської Літератури), а на місце "Ланки" постала організація " МАРС" (Майстерня Революційного Слова), куди поряд з Б. Антоненком-Давидовичем, В. Підмогильним, Г.Косинкою, Є.Плужником, Т.Осьмачкою, М.Галичем входив і І.Багряний.

Так як більша фізична сила перемагає меншу, пише І.Багряний, а особливо така брутальна й неперебірлива в засобах сила, як славнозвісна московська, то національний український процес розвитку літератури й мистецтв було розгромлено й подавлено.

Спершу було ліквідовано "ВАПЛІТЕ" як провідну силу українського національного культурного процесу. Щоправда, її члени створили групу "Літературний ярмарок", а пізніше "Пролітфронт". Але й вони, як і всі інші, були зліквідовані. Та пошук нових форм дії не припинявся. І тоді з боку Москви замість заборони було застосовано терор. Особливого розмаху набув він за часів Єжова. Навіть будинок письменників у Харкові, де вони жили з родинами, знаменитий будинок "Слово", став називатися "Крематорієм".

Іван Багряний в уже згаданій вище статті наводить список знищених, або безповоротно засланих письменників, митців та наукових діячів в роки 1922-1938, яких він знав особисто, що становить більше. 60 чоловік. А скількох він не знав? Тисячі... Мільйони...

Читаєш ту книгу ("Під знаком скорпіона") і волосся стає дибки. І не від того лише, що коїлося, а й від того, що є. Чимало ще живе в Україні закомплексованих радянською ідеологією людей, котрі прагнуть повернутися в "Единую и неделимую", або зробити Україну Малоросією. Не так давні дебати, влаштовані на шпальтах міськрайонної газети "Прапор перемоги" про перейменування вулиць, красномовно засвідчили про таку прикрість. А як приклад - це постійне знімання таблички на пров. Багряного і прилаштування колишньої - "пров. Біломорський", яка нагадує, де лягли кістьми тисячі письменників та іншого люду. Не хочеться комусь в Україні українського волелюбного козацького духу.

Як вірив І.Багряний у те, що й комуністи будуть розбудовувати незалежну соборну демократичну Україну, так віримо і ми, що збудуємо таки справді українську Україну і вона вже ніколи не буде під знаком скорпіона.

Олександр Галкін