***
Це мало бути ясно ще першого разу —
того запаморочливого дня, і того вечора, і тієї
грозової ночі, коли я роздягав її просто так, знаючи,
що ми все одно не кохатимемось. Але тоді я був
засліплений іншим світлом, перебував деінде, боявся,
не хотів, не знав, брав участь в тій останній війні,
зрештою. На другій зустрічі вже все було зрозуміло —
вона вбиває чоловіків своїми гострими очима,
настромлює на них всіх цих сорокарічних хлопчиків,
як метеликів на шпильку. Ні скельця окулярів,
за якими вона ховає свій смертельний погляд, ані її
лагідний безневинний усміх тепер не врятують мене.
Я знімаю з неї окуляри і пронизливо вглядаюся
в глибину її очей, мов споглядаю два озера з вершини
гори. І все вже ясно, ще мить, і я піду на дно,
ще мить, і я дивитимусь на світ з-під водної гладіні.

Мірек Боднар, із поетичної збірки «Пожертва на світло»

***
бігти крізь темряву
вперто і завчено

бігти завзято до світла в кінці
довгого чорного злого тунелю
свічку тримати у правій руці
і обпікатися нею
воском не вогником
тілом свічі
тої що плавно в’їдається в пальці
в шкіру і навіть в найтонші оці
риски-малюночки
чуєш, блукальцю
в те що залишилось з дотиків снів
довгих і темних як лід перед сходом
з листя доріг і з інакших світів
з тих хто біг перший
біг як завгодно
колом зигзагами по непрямій
лінії долі до свого тунелю
де завжди повно схололих слідів

бігти бо страшно

хоч легше без неї
не обпікаючись: впав і лежи
мовчки допоки змикаються стіни
й Сторожі Вічної Тиші з іржі
ліплять подобу твою незбагненну
чисту від болю без дряпок в душі
скріпок і цвяхів
бо чим зафіксуєш
пустку, розсипаність?

чуєш, біжи

бігти щоб вижити
чуєш?

Катерина Міхаліцина, із поетичної збірки «Тінь у дзеркалі»

Талант - есть талант. Удачи Вам!

Олена Степова

Вбивцям з сусідньої країни

Вам не хрумтить? Не коле? Не болить?
Нормально йти? Не давить вам у ноги?
Не ковзає? Не гнітить? Не свербить,
ота уся в кістках людських дорога?
Вбивали! Стільки, що нема куди
писати дати й пам’ятні світлини.
ГУЛАГ, Сибір, та Соловецька мить,
БАМ, Біломорканал. Скорботні тіні
своїх же закатованих людей.
Але й ви досі тішитесь катами.
Є хоч один, що встане поміж вами,
як встав перед Пілатом іудей?
Є хоч один, що скаже, все, як є?-
«Голодомор створили, ми вам браття!»
То може б на одне, одне прокляття
було б вже легше вам у тих дверей.
У тих дверей, що в Пекло ви відкрили
собі…Хоч, що це я?!..До кого я молю?..
Одвічна смута та ординська сила.
А ще- дешеві душі- по рублю…

Один - на показ, другий - для нас.
Позитивний лідер вітає вас.
Він поборе корупцію, бо кишеня широка.
Принесе демократію. Вже чекає Європа!

Обіцяють багато і говорять слова,
Що земля не товар. Україна - одна!
Кожен день по-новому ми існуємо всі.
Передвиборчі гасла, обіцянки пусті.

Не міняється тільки система гнила.
Вибираєм за гречку серед купи лайна!
Все настільки в них просто, повернули НАШ КРИМ.
І ніхто не воює без поважних причин.

© Богдан Кухта

На жаль, були ми бидлом.... І, мабуть, зостанемося....
Як тоді зрозуміти Дачний з його голосуванням ?
Ну, а Харків, який з першого разу Херноса вибрав....
Сумно.

***
посаджу тебе на руки
посаджу тебе на алкоголь
слухай у моєму серці перезвуки
це один удар а це пароль
і душі моєї перегілля
балки і яри в печінці
обростають руки євшан-зіллям
очі наче дві криниці
з острахом дивлюсь у твоє тіло
по складах поскладано твоє ім’я
ми зміліли
перекоти-поле віяло
власне «ми» і власне «я»
але це лише мала дистанція
між твоїм гуцульським і моїм подільським
не виходь на своїй станції
бо у мене є ще пиво кажуть «львівське»
завтра пересядемо на човен
і гайда в плавбу по Дністру
місяць білий місяць повен
роздягає дерево в бору
і припливши аж до моря
чує музику холодну й голосну
але ми не знаєм скільки горя
нам переказом поштовим надішле весна

Григорій Семенчук, із поетичної збірки «MORE віршів і пісень»

***
шизофрен
і той у мені що говорить до тебе мовчки
і той у мені що говорить до тебе віршами
і той я живий що будую для тебе човен
усі ми – чужі і нічого нема між нами
і той я що стік би по тобі воском
і той що місив би тебе як тісто
нас тисячі тут у одному мозку
і нам ще просторо і нам не тісно
а так я люблю тебе стояко
бо ти у мені така столика
такі ми ніякі такі всілякі
такі ми розумні
такі ми дикі
такі-то там-то
такі-то тут ми
такі-то з кимось
такі-то разом
ми бгахаватгіта
і камасутра
останній аркуш
найперша фраза

Юрко Іздрик, із поетичної збірки «Календар любові»

Береза писал(а):
На жаль, були ми бидлом.... І, мабуть, зостанемося....
Як тоді зрозуміти Дачний з його голосуванням ?
Ну, а Харків, який з першого разу Херноса вибрав....
Сумно.
Плюс.

СВІЧКА ГОЛОДОМОРУ
Запалила свічку, запалила,щоби більше лихо не ходило,
хай палає свічка світлом білим,щоб в бабусі серце не боліло.
…Щоби більше не прийшло те горе, хай горять свічки Голодомору.
Чуєш – душі аж до неба кличуть! Хай горять вогненні білі свічі...

ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ...

***
Чого тобі?
Чого стоїш, регочеш?
Вже ні
кого до себе забирати?
А хочеш кусень хліба?
Ні, не хочеш –
Нема кому його із поля жати.

Чого стоїш, проклята чорна сило?
Забрала сина, сина, сина, сина…
І батька, чоловіка, сестру, брата,
Нікого на забула відібрати?
Лиш образи залишились у хаті,
А я – ні вмерти, ані відспівати…

Нема полів, отих, що сонцем литі.
Нема життів – не встигли їх прожити.
Нема пісень – замовкли навіть птахи.
Нема ні сліз, ні слів – стоять лиш хати.
Понурі і сирі на видноколі –
Схилилися додолу ген тополі.

Та хто ми? Куркулі? Заможні люди?
З якого зла ви зліплені, паскуди?
Країну заморили, мов скотину,
до смерті прирекли мою дитину.
Та краще б кулю у чоло пустили,
щоб очі збожеволіти не встигли.

Радянський виродку, і що тобі там сниться?
І їсться? П’ється? Молиться? Гордиться?
Якого бога в серці, кате, носиш?
Розплатишся? Замолиш? Відголосиш?
За всю країну станеш на коліна!
За того діда, і за мого сина.

Ще прийде час – піднімуться тополі.
І заживе країна як ніколи.
І ворог їй в обличчя не погляне –
в синах своїх країна ще повстане.

Боріться за державу, українці,
Не допустіть до своїх доль чужинців.
Плекайте землю, бережіть свій хліб.
Щоб голоду не було і повік.

23.11.2013 р.

*zlata_zoriana (Творчість © Злата-Зоряна Паламарчук)

Ти кажеш не було голодомору? І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору, З якої зерна вимели до тла?
Як навіть мариво виймали із печі І забирали прямо із горшків.
Окрайці виривали з рук малечі, із торбиночок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору? Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе сиціль викачували з двору,- Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні, Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам оту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах...
А кажеш - не було голодомору?
Д.Білоус

парАшенко вчора теж відсвяткував Те, що стали на дорозі в київлян їх не засмутило б, але накладочка сталась...

У парАшенка вибачилися перед вдовою Джеймса Мейса
http://zik.ua/ua/news/2015/11/29/u_poroshenka_vybachylysya_pered_vdovoyu_dzheymsa_meysa_647537

Помер видатний режисер Ельдар Рязанов ...

R.I.P


Меж датами рожденья и кончины,
А перед ними наши имена,
Стоит тире, черта, стоит знак "минус",
И в этом знаке жизнь заключена.

В ту чёрточку вместилось всё что было,
А было всё! И всё сошло как снег!
Исчезло, растворилось и погибло,
Чем был похож и не похож на всех.
Погибло всё моё! И безвозвратно.
Моя любовь, и боль, и маета.
Всё это не воротится обратно,
Лишь будет между датами черта...

Эльдар Рязанов

Просто в захваті від таких земляків!

Василь Ковтун в Патріоти України - єднаймося
4 января в 16:02 ·

Мороз з’їдає пальців шкіру,
Прилип на груди автомат,
Вже загубив слова про віру,
Крізь зуби тільки чо
ртів мат.

Холодне лезо ріже спину,
Примерзла до щоки сльоза,
Ще й вітер, курва, без зупину
Січе безжально, мов лоза.

Застигли, як в бетоні, берці,
В полоні не ворушать слід,
Гаряча тільки кров у серці,
Все інше просто - мертвий лід.

Вогнем дуріє клятий ворог,
Від жару тільки сніг хрипить,
Та сохне в автоматі порох,
Та в жилах лише лють кипить.

Я не боюсь гармат пожежі,
Я вже давно забув про страх,
Для духу – не існують ме
жі,
Характер – не згорає в прах.

Дивуйтесь, паничі, в Європі,
Дурійте, кляті москалі,
Я не замерз! Я тут! В окопі!
Зігрітий з рідної землі!

04.01.2016р.

Коли ти сядеш за різдвяний стіл,
Щоби спожити ці дари Господні,
Згадай за тих, хто в люту заметіль
Орду московську стримує на Сході


Молись за них і їхніх матерів,
Чия кутя окроплена сльозами,
За діточок, що звуть своїх батьків,
Припавши до заплаканої мами.

Прохай у Бога ворога спинить,
Щоби він «Гради» замовчати змусив,
І воїни відчули б хоч на мить
Великий день Народження Ісуса.

Крепка бывает ТА семья,
Где крест стоит на букве "Я".
Где правит только слово "МЫ",
Где есть совместные мечты.
Где есть достаток и уют,
Где дети весело снуют,
Где вечно вспыхивает вновь
Такая СТРАСТНАЯ ЛЮБОВЬ!
СЕМЬЯ бывает ТА крепка,
Где жизнь СПОКОЙНА и ЛЕГКА!

Штовхни мене у прірву. Махай кулаками.
Плач, посміхайся, підірви мости між нами.
Спали усе написане. Проспіване - забудь.
Були "ми" разом. "Ми" більше не (по)вернуть.

Таблетки не врятують - отрута заслабка.
Привиділось у книзі тобі моє ім'я.
Причулося, примарилось - запила до кінця,
Червоне богемське чорнило. Розігріта душа.

Редагуй свої помилки. Не лізь в чуже життя.
Ти ковтаєш нейролептики - забуваєш власне "я".
Штовхаючи у прірву, згадаєш чужі слова:
"Коли ти дивишся в безодню, безодня бачить твоє я!".

І хай у цьому тексті, забагато літери "я".
Я вкотре повторяюсь: "Остання буква я!"
Остання буква я. То ж став її, вона твоя -
Тво-Я!





Від кожного із вас залишилися шрами:
Подряпини, укуси, пентаграми.
Ви залишили незабутній слід
Я навіть прикладав холодний лід.

Не помогло ні пиво, ні вино.
Життя моє старе-нове "Монро".
Простими римами я записав життя
Поет в КУТочку, дряпає слова:

Я сам себе прирік на ці пекельні муки -
Згорятиму на вогнищі науки.
Нікому не потрібний "пантеїст",
Хоча кричать усі:"Ти просто атеїст!"

Ти просто блазень. Простоти, не треба,
Ми знаємо у чому є потреба!
Побудь в куточку і лети...
В нові - незвідані світи.

©Богдан Кухта